file000931h-zh2ic.jpg
Георгій Манчуленко  04.06.2015 16:22:18

Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…

   Невже таке може бути?!

   У подібне важко повірити, але, на жаль, воно мало місце…

   Трагічна історія, про яку йдеться нижче, навіяла мені певні спогади.

   У мене перед очима з’явилася моя вже покійна мама, проста українська жінка, котра далекого 1987-го (тато, неньо як казали у нашій родині, помер у 1985 році), тоді ще 59-літня, бігла пероном Чернівецького залізничного вокзалу, плачучи і махаючи мені рукою на прощання, за потягом, що набирав хід і віз мене до мого першого місця служби, а було їх декілька, включаючи й неспокійні, гарячі, в Збройних Силах СССР. Я, стримуючи емоції, махав рукою у відповідь мамі та проводжаючим родичам, віддаляючись все далі й далі від них…

   Але де б я не був, завжди пам’ятав, що народився українцем на українській землі – Буковині в чудовому селі над Дністром і хто мої батьки. Оці факти, значною мірою, а також куца інформація, що надходила до мене у листах від рідних та знайомих з Буковини і навіть просочувалася, хоча й у потрібному Москві ракурсі, на сторінки окремих центральних (союзних) газет, про події національно-демократичного відродження в Україні 1989 року, а також бажання не одного кадрового офіцера, висловлені в приватних розмовах, звільнитися зі служби в умовах все більшого й більшого кругом бардака, як мовилося, з рекомендаціями мені зробити те ж саме (вони взагалі страшенно дивувалися із мого вчинку піти служити в армію за власним бажанням, маючи університетську освіту за закритою спеціальністю) при певному, ще захованому в глибині душі, розумінні незворотності розпочатого процесу руйнування та кінця СССР, сприяли тому, що, незважаючи на гарну перспективу своєї офіцерської служби (проходила вона дуже добре і в мене були думки робити військову кар’єру) та пропозиції командування військової частини продовжити її далі (на той час я був єдиним, як мені казали, офіцером повітряно-десантних військ, котрі мають своє окреме командування, який пішов служити за власним бажанням після закінчення університету і військової кафедри через любов до неба – «крилата піхота» forever, бо доля розпорядилася так, що мені, на жаль, різні суб’єктивно-об’єктивні причини завадили бути військовим льотчиком-винищувачем, згодом – цивільним льотчиком при моїй незгасній закоханості в льотну професію на все життя, тому вирішив стати десантником й ніщо в цьому вже не змогло мені завадити), в другій половині листопада 1989-го я повернувся звільненим в запас на Батьківщину та одразу включився в боротьбу за незалежність України попри все ще високу тоді міць совєтской рєпрєссівной машіни, КГБ в першу чергу: спочатку став членом Української Гельсінської Спілки, а за два тижні, на початку грудня того ж року, – членом Руху.

   Ну адалі читаємо саму історію, про яку згадувалося вище.

   «Я зустрів цю жінку у Москві, куди… був змушений поїхати у родинних справах. Сам я харків’янин…

   Ми з 18-річною донькою якраз повертались додому і побачили на вокзалі літню жінку…

   Вона тримала в одній руці невеличку стару валізку, ще радянських часів. У другій – якийсь папірець, вочевидь, квиток. Було видно, що старенька вагається, куди їй іти, і соромиться попросити про допомогу… «Мы можем вам чем-то помочь?», – звернувся я до бабусі російською. «Якщо ваша ласка, – несподівано відповіла вона українською. – Тут, бачте, стільки народу, аж у голові паморочиться. Вже й не збагну, у який бік мені іти. На третій перон мені треба, до вінницького потяга… А ви також з України, правда ж? Мені чомусь так здається…». Я взяв бабусину валізу і ми пішли утрьох.

   До відправлення нашого потяга залишалося ще понад годину, тож я запропонував жінкам випити чаю з булочками у привокзальному кафе. Бабуся з вдячністю взяла чашку гарячого напою, але ватрушки не торкнулася. «Не можу нічого їсти, – пояснила. – Я ж сина вчора поховала, Володю…». Я бачив, що хоче вилити свій біль бодай комусь…

   – Один він був у мене, мій Володя… Пізня дитина, вже у 36 його народила. Ми з чоловіком тішились, бо ж десять років діток чекали і вже надію втратили. А тут хлопчик такий гарний… Ще п’яти рочків не мав, а вже читав – і то не по складах… У школі вчився на «відмінно», лікарем мріяв стати. Але ж знаєте, як у ті часи було вступити… Не прийняли Володю, іспит з хімії не склав. Пішов до армії в 1988-му… А повернувся справжнім легенем…

   І тоді ж заявив: «Поїду до військового училища вступати, аж у Рязань. Я ж десантником був у армії, то маю позачергове право на вступ». Як не відмовляла його, як не плакала – не послухав. Ще й батько на бік Володі встав: «Чого ти… квокчеш? До спідниці своєї прив’язати хочеш хлопця? Хай буде офіцером! …Володя нас захистить, якщо раптом війна з американцями чи ще там кимось. Гордитися треба таким сином, а не плакати…». То ще за Союзу було, і я собі подумала: та яка там війна, із ким? А й справді, нехай вже іде у ту армію, якщо так хоче. Квартиру дістане поза чергою, зарплатня висока. То нехай вже…

   На четвертому курсі одружився з місцевою дівчиною, Мариною. Хлопчик у них народився, Микитка. Вони його, щоправда, Нікіткою кличуть, але то мені якось незвично, то я вже й по-своєму кажу. Квартиру, щоправда, Володі не відразу дали. Жили у військовому гуртожитку. Вже аж у 2003-му дістав двокімнатну. Ми з батьком на новосілля приїхали, килим привезли. І Марина тоді проговорилась, що Володі ту квартиру дали як учасникові Чеченської війни. Я як почула – обімліла. То мій син воював? І Володя тоді сварився з Мариною довго, навіщо матері сказала. А та – у відповідь: То й що, що воював? Мама ж розуміє, яка у тебе робота, ти ж не кравець у жіночому ательє… І як би ми ту квартиру отримали, якби ти вдома сидів? Ще б десять років чекали…».

   Знаєте, я тоді вперше до лікарні потрапила із серцем. Не могла пережити, що моя дитина людей убиває і що його самого можуть вбити… Як я просила його піти з армії, як умовляла. Не послухав…

   Я з Володею востаннє говорила у червні. Він тоді сам подзвонив, розпитував про все, здоров’ям цікавився. Грошей обіцяв надіслати. Казав, що цього літа у відпустку до нас не приїде, має тактичне навчання. І що зараз якраз з полігону дзвонить. Я розпитувала, що там у них, чи не пошлють його в Україну, не приведи Господи. Він казав: «Не бійся, все добре». А я благала, щоб ішов вже на пенсію, вислуга ж дозволяє. «Ще рік, – сказав Володя. – Бо тоді пенсія більшою буде». Йому цієї осені якраз мало б сповнитися 45…

   Більше ми не говорили з Володею. А минулого тижня Марина подзвонила. «Приїжджайте, – каже, – сина ховати. У них там щось на полігоні вибухнуло, немає більше у вас сина, а у мене чоловіка. І син сиротою залишився».

   Батько як почув про таке – зліг. Я сама поїхала. Свого Володю у труні не бачила. Бо труна цинкова, запаяна. А як сват показав мені свідоцтво про смерть мого сина, тоді й зрозуміла все. Володя ще у жовтні загинув, а ось лише тепер його ховають. З якого ж «полігону» так довго везуть мертвих? Звісно, з якого – на Донбасі він був, там і загинув від когось із наших…

   Почала говорити з Мариною, а вона у сльози: «Так, але Володя не хотів, щоб ви знали про це». А я от їду тепер додому і думаю, що ж чоловікові скажу? Робота роботою, але як поясню, що наш син стріляв у батька з матір’ю? Не знаю… Чоловік все ще в лікарні… Чи переживе ту звістку? Він так тішився, що Володя захисником стане для нас, а бачите, як воно буває у житті…», – ось таку трагічну історію про горе батьків-українців з Вінниччини під назвою «Чому ж він стріляв у мене?» опублікувала газета «Експрес» № 4 від 15 – 22 січня 2015 року.

   Горе це на українську землю прийшло завдяки Президенту Росії Путіну. Він, як вірний учень Сталіна (про це йдеться у моїй статті «Два чоботи – пара»), дал пріказ своїм опричникам в погонах і без них вторгнутися в Україну та стріляти навіть в рідних батьків. Жоден російський кадровий військовий (бойовик, диверсант, найманець і терорист також) не перетнув би російсько-український державний кордон без прямого наказу, не те що дозволу, Вєрховного Главнокомандующєго Вооружоннимі Сіламі Россійской Фєдєраціі – Прєзідєнта Россіі окупувати Крим (читайте про кримські перипетії мою публікацію «Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас») і Донбас та вбивати захисників і мирних жителів України. За це з усієї нашої Батьківщини та зі всього світу від українського цвіту щохвилинно мільйонами на путінську голову сипляться прокльони.   

   І вони ніколи не минають безслідно. Страшні муки чекатимуть Путіна на його смертному одрі. Не допоможуть йому й молитви за нього його соратника з КГБ (ФСБ), а зараз Прєдстоятєля Россійской православной (Московской правітєльствєнной) цєркві, складовою частиною котрої є Українська православна церква Московського Патріархату, пов’язаного з газом, нафтою, вином, сигаретами, діамантами, – Патріарха Кірілла. Хіба молитви КГБіста, хай навіть у рясі, «святого», який фактично заохочує злочини – вбивство українців задля розширення «русского міра», можуть бути почуті Богом?! Швидше – навпаки… Хрест на лобі (чи в лоб) Путіна як своєрідна мітка у вигляді тіні від

Джерело фото – «всесвітня павутина».

Патріаршої митри, котру носить зовсім не святий, є цьому підтвердженням (Кірілл (Гундяєв) та Владімір Путін одним миром мазані).

   Бог все бачить і воздасть по заслугах всім, хто приніс в Україну горе, кров та смерть!

   Українці, зробивши свій  величезний внесок у спільну боротьбу з коричневою чумою (моя стаття «До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?» звертає увагу і на це), разом з багатьма іншими народами світу перемогли німецький націонал-соціалізм!  

   Українці разом з іншими народами демократичних країн світу, серед яких провідну роль відіграють США зі своїми союзниками в НАТО та ЄС, переможуть і спадкоємця німецького націонал-соціалізму російський націонал-шовінізм!



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Рекомендував цей запис

Ганьба совку!

  • (+1/0)
Навіки ганьба!
  • (0/0)
Путін-Путіним, але у таких от "Володь" теж є вибір, чи їхати вбивати своїх родичів... і - їдуть. Тьху на них...
  • (0/0)
  • (0/0)




Мої фото


Метки

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
ОБОЗ.ua