file000931h-zh2ic.jpg
Георгій Манчуленко  21.12.2017 20:03:09

«Крилатій піхоті» підрізали крила… Ч. 2

   Читайте початок статті.

Facebook-сторінці Командування Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (станом

Емблема ДШВ ЗСУ.

Архистратиг Михаїл.

на 19 грудня 2017 року), а емблеми ДШВ ЗСУ, як і зображення Архистратига Михаїла,– із Указу Президента України «Про внесення змін до деяких указів Президента України» № 379/2017 від 21 листопада 2017 року, при цьому фотографії, зроблені 21 листопада 2017 року, засвідчують, що беретний знак має жовтий колір (дивіться вище), який, власне, й дозволяється даним Указом: «Відтворення зображень емблем… Збройних Сил України, Десантно-штурмових військ Збройних Сил України… може бути виконано в одноколірному варіанті і в розмірах, що відповідають меті їх застосування, із збереженням установлених пропорцій».

   Однозначно, з моєї точки зору, можна сказати наступне: цим загалом гарним емблемі ДШВ ЗСУ й беретному знаку ДШВ ЗСУ не вистачає тризуба (порівняйте із символікою на початку статті, де він є, та зверніть увагу на заміну літаків крилами, що теж виглядає цікаво, хоча й літаки не псують картинки) і не стилізованого, профільованого (подібний використовувався українськими військовими формуваннями часів Української визвольної революції – збройної боротьби України за свою державність у 1917 – 1921 роках, про одну з трагічних сторінок якої розповідає моя стаття «Як українська революція з’їла свого героя!»), котрий зображений на нарукавному знаку десантників

Нарукавний знак ДШВ ЗСУ.

(дивіться також фото вгорі) й у накомірній емблемі, що є повністю історично виправданим, а саме тризуба як малого Державного Герба України в кольорах згідно статті 20 Конституції України, адже беретний знак кріпиться на головні убори (берети та незрозуміло для чого потрібні десантникам пілотки) й тому повинен чітко вказувати на приналежність військовиків до ЗСУ, як і сама емблема ДШВ ЗСУ, котра розміщуватиметься на всьому, що стосуватиметься ДШВ ЗСУ.

   Згаданий Указ Президента України № 379/2017 говорить, крім уже вказаного вище, ще наступне: «Емблемою Десантно-штурмових військ Збройних Сил України є зображення парашута срібного кольору з розкритим куполом та осями, в центрі якого – меч з хвилястим лезом жовто-гарячого кольору вістрям донизу та рукояткою золотого кольору. Верхня частина зображення накладена на два розгорнутих крила золотого кольору, а нижня частина – на стрічку сіро-сталевого кольору з написом чорними літерами девізу «ЗАВЖДИ ПЕРШІ». Але цей Указ нічого не каже про те, що беретний знак ДШВ ЗСУ має повторювати емблему ДШВ ЗСУ тільки без девізу, а оскільки берети (пілотки) поза пунктами постійної дислокації під час польових виходів, маневрів, чергувань і навчань та й тим більше бойових дій не одягаються (за наявності відповідного рішення органу управління, який може дозволити носіння берета в усіх випадках), бо тоді використовується польова (літня, демісезонна, зимова згідно Наказу Міністерства оборони України «Про затвердження Зразків військової форми одягу та загальних вимог до знаків розрізнення військовослужбовців та ліцеїстів військових ліцеїв» № 370 від 18 липня 2017 року) форма одягу (берет дозволяється носити з літньою польовою формою одягу замість кашкета польового – кепі бойового), то всі подібні питання, включаючи кольористику символіки, повинні регулюватися Міністром оборони України, що й випливає з Наказу Міністерства оборони України «Про затвердження Правил носіння військової форми одягу та знаків розрізнення військовослужбовцями Збройних Сил України та ліцеїстами військових ліцеїв» № 606 від 20 листопада 2017 року. Правда і тут не все гаразд, на жаль... По-перше,в цьому Наказі нічого не сказано про десантні біло-голубі тільняшки, котрі, на мій погляд, мали би залишитися елементом польової форми одягу ДШВ ЗСУ. По-друге, як бачимо, Укази Президента України № 379/2017 та № 380/2017 видані 21 листопада 2017 року, а Наказ МО України № 606, який частково регулює й окремі питання, що стосуються компетенції даних Указів, – 20 листопада 2017 року, хоча мав би бути виданий вже після них, тобто не раніше 21 листопада 2017 року. Мало того, вказаний Наказ у деяких формулюваннях протирічить цим двом Указам Президента України адже в ньому йдеться про ВДВ ЗСУ, котрих з 21 листопада 2017 року просто не існує (для повного завершення цієї процедури Верховна Рада України має ще прийняти внесений Президентом України законопроект № 7330 від 21 листопада 2017 року, щоб внести відповідні зміни до Законів України «Про Збройні Сили України», «Про оборону України» і «Про правовий режим воєнного стану»), бо на їх базі Президент України – Верховний Головнокомандувач ЗСУ своїми Указами № 379/2017 та № 380/2017 створив ДШВ ЗСУ. Виходить, що Міністр оборони України, генерал армії України, підписуючи  20 листопада 2017 року Наказ № 606, не відав, що вже наступного дня його начальник  – Верховний Головнокомандувач ЗСУ започаткує ДШВ ЗСУ. Ну, знаєте, це вже перебір. Без порядку військо гине!

                                         І про озброєння й військову техніку ПДВ ЗСУ…

   «Шановні воїни-десантники, з кожним днем ми нарощуємо бойовий потенціал десантних підрозділів. Ви отримуєте нові та модернізовані зразки озброєння, військової техніки, сучасні засоби зв’язку», – каже Президент України.

   Ну що ж, давайте аналізувати.

   До складу ПДВ ЗСУ входять: командування, 25 ОПДБр, 45 ОДШБр (аеромобільна - механізована - розформована - відновлена десантно-штурмова), 46 ОДШБр (новостворена), 79 ОДШБр (бригада - полк - бригада), 80 ОДШБр (бригада - полк - бригада), 81 ОАеМБр (новостворена аеромобільна з «відкушуванням» частини 25 ОПДБр – єдиної ПДБр, яку взагалі не треба чіпати), 95 ОДШБр, 199 навчальний центр і частини (підрозділи) забезпечення.

   Я спеціально в дужках показав «реформування»-перетурбації, котрі відбувалися зі вказаними бригадами. За такі «реформи» всі ті «генії», які їх здійснювали свого часу та розвалювали український десант, незалежно від військових звань і посад не тільки в МО й ГШ ЗСУ, а і у всій владі (Президенти, члени урядів, депутати парламентів – формалізовані чи ні правлячі більшості, що дозволяли це робити двом першим інституціям та їм на догоду недофінансовували військо, приймаючи погані державні бюджети із заниженими видатками на оборону і одночасно з досить високими – для поліцейських структур, а мене, коли я, будучи тоді народним депутатом України, з  року в рік вимагав збільшення фінансування ЗСУ, вказуючи відповідні джерела, сприймали за дивака-романтика, оскільки на відміну від абсолютної більшості з них дбав про зміцнення держави та добробут людей, а не про схеми власного збагачення (мій матеріал «Розкоші й злидні українських куртизанок можновладців…» якраз і загострює увагу на владних корупціонерах), як вони: всі ці «герої» добре відомі, а окремі з них навіть займали та займають високі державні посади після обох Майданів), мали б понести кримінальну відповідальність за підрив обороноздатності України, бо завдяки таким «геніям» і «героям» згодом Росія змогла окупувати Крим та частину Донбасу.

   І хоча після початку російської агресії ситуація з фінансово-матеріальним забезпеченням ЗСУ покращилася та вона все одно далека від реальних потреб, особливо в розрізі ПДВ.

   А тепер подивимося, чим, власне, озброєні десантники (згідно даних офіційного веб-сайту десантників).

   Бронетанкова техніка: БТР-80, БТР-3Е1, БТР-4Е, бронемашини «Дозор-Б», БРЕМ-4 РМ, БСЕС БММ-4С, БМП-1, БМП-2, танки Т-80БВ, БМД-1, БМД-2 (МО ще вказує БТР-70 і БТР-3ДА). А БТР-Д, КШМ-Д не вказані. Може їх немає?

   Автомобільна техніка: КрАЗ-5233ВЕ, КрАЗ-6322, КрАЗ-6446 та КрАЗ-63221-02, броньовані автомобілі KrAZ Spartan і Hummer, легкові автомобілі УАЗ-315148. Невже вантажних автомобілів ГАЗ-66 нема? А командно-штабні машини (КШМ) радіозв’язку Р-142Д та радіостанції дальнього зв’язку Р-141 є чи немає? Можливо є іншого типу, бо без КШМ неможливо управляти військами (для ПДБр вони повинні бути здатними до парашутного десантування, як і вантажні автомобілі).

   Артилерія, міномети, протитанкові засоби (ПТЗ): реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) БМ-21 «Град», самохідні артилерійські установки (САУ) 2С1 «Гвоздіка» та 2С3 «Акація», самохідні гармати 2С9 «Нона», причіпні гаубиці Д-30, 82-мм міномети 2Б14 «Поднос», автоматичні міномети 2Б9 «Васільок», бойові машини протитанкових ракетних комплексів (БМ ПТРК) 9П148 «Конкурс» (МО: 120-мм міномети 2Б11, ПТРК «Стугна-П», «Фагот» і «Штурм-С»). Амашини управління вогнем артилерії 1В119 «Реостат» для 2С9 чому не вказані? Як без них керувати артилерійським вогнем?!

   Засоби протиповітряної оборони (ППО): переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК) «Ігла» (9К38) та зенітні установки ЗУ-23-2 (2А13) (МО: БМ ЗРК «Стрєла-10»).

   Звісно, що є засоби зв’язку, спостереження і повітряно-десантна техніка (тара та парашутні системи різного типу).

   Засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ) взагалі не згадуються.

   Озброєння військ радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту (РХБз), інженерна, тилова та техніка медичної служби – недесантовані, тобто важкі.

   З цього всього озброєння і військової (бойової) техніки придатним до парашутного десантування з літаків ВТА є БМД-1, БМД-2, БТР-Д, КШМ-Д (при наявності), 2С9, Д-30 (на парашутних платформах), ГАЗ-66 (при наявності), окремі види ПТРК, засобів зв’язку й спостереження, 1В119 (при наявності) та деякі засоби ППО (майже вся номенклатура походить ще з СССР), хоча в ПДВ абсолютна більшість амуніції має бути придатною до десантування на парашутах, оскільки війська воюватимуть за лінією фронту.

   Тільки одна 25 ОПДБр здатна виконувати бойові завдання в тилу ворога після парашутного десантування з літаків людей і техніки, бо все озброєння, спроможне так десантуватися, є лише в неї.

   Всі інші ДШБр (колись у 80-ій бригаді, як і в деяких інших, були окремі повітряно-десантні озброєння та техніка, зокрема БМД-1, але вони є чисто десантно-штурмовими бригадами) і АеМБр фактично є мотопіхотою, тобто механізованими військами, бо вони не озброєні тією ж технікою, що й 25 ОПДБр. Їхнє озброєння є важким, не придатним до парашутного десантування, й тільки їхній особовий склад з окремими видами легкої зброї (автоматами, пістолетами, кулеметами, снайперськими гвинтівками, ручними гранатами, підствольними гранатометами (ГП) для автоматів та ручними протитанковими гранатометами (РПГ) може його здійснювати, але в тилу ворога без належної техніки довго не повоюєш.

   Ще в березні 2014 року у своїй роботі «Чому?» я писав: «Чому окремі бригади цих (повітряно-десантних – примітка моя) військ фактично стали мотострілецькими (механізованими, мотопіхотними – примітка моя) з важкою технікою, непридатною для повітряного десантування? Чому окреме командування десантними військами створене аж через десять років після внесення мною такої пропозиції у 2001 р. і після страшного скорочення чисельності (військ – примітка моя)?».

   Що ж треба зробити?

   Кількість ПДБр повинна бути рівною, а то й більшою за кількість ДШБр та АеМБр (батальйони, бригади цих двох крайніх типів однозначно потрібні ПДВ для виконання бойових завдань у ближньому тилу ворога, де можна обійтися і без застосування ПДБр, але їхнє зміцнення не має відбуватися на шкоду повітряно-десантному компоненту за рахунок його послаблення). В деяких ПДБр може бути по одному ДШБ (батальйону), а в кожній ДШБр і АеМБр повинен бути чистий парашутно-десантний батальйон, озброєний тим же, що й ПДБр. При цьому бойову, фізичну, парашутно-десантну підготовку особового складу ПДВ та кількість і складність парашутних стрибків (денних, нічних, на воду, з десантною технікою тощо) «крилатих піхотинців» із військово-транспортних літаків, особливо з Іл-76, треба виводити на якісно новий рівень.

   Повітряним десантникам дійсно мають поставлятися «нові та модернізовані зразки озброєння, військової техніки, сучасні засоби зв’язку», як це чиниться нині за словами Президента України, але не лише ті, які поставляються і мотопіхоті СВ ЗСУ, котра не призначена до десантування на парашутах, а й ті, що роблять їх власне повітряно-десантними військами. На жаль, від початку формування українського десанту після відновлення державності України до цього часу йому не було поставлено жодної нової одиниці озброєння і бойової техніки, здатних до парашутного десантування! Чому ж таке неподобство коїться? Та тому, що в керівництві ЗСУ і Воєнної організації держави знаходяться такі «спеціалісти»!

   Для того, щоб появилися нові зразки авіапарашутнодесантованих озброєнь та техніки на гусеничному й колісному ходу, потрібно аби відповідна обґрунтована ініціатива вийшла, в першу чергу, від МО і ГШ ЗСУ (для цього їхні керівники мають добре розуміти суть ПДВ та не бути зашореними й зацикленими лише на механізованих військах) до Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗСУ і РНБО, щоб було їхнє повне сприяння та достатнє бюджетне фінансування. Потім повинні проводитися науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), випробування експериментальних зразків, державні випробування, а після їх вдалого проведення – прийняття на озброєння, серійне виробництво та постачання у війська через державне оборонне замовлення, підкріплене належним фінансуванням.

   ПДВ необхідне нарощування вогневої потужності, але ж не шляхом їхнього озброєння тільки танкамиТ-80БВ, РСЗВ БМ-21, САУ 2С1 і 2С3, які не придатні до парашутного десантування, а для цього, як я вже щойно сказав, потрібна розробка нових авіапарашутнодесантованих зразків бронетехніки, артилерійських, мінометних систем і ПТЗ.

   А для того, щоб ПДВ могли виконувати бойові завдання в повному обсязі, їм також потрібні літаки ВТА та надійні вантажні й для особового складу парашутні системи. На жаль, Феодосійський інститут аеропружних систем, який спеціалізувався на вантажних парашутах, але міг виготовляти і людські, знаходиться під тимчасовою російською окупацією, тому керівництво держави має організувати подібне виробництво на материковій території України. Про ВТА йтиметься далі.

                             І нарешті – про бойове застосування повітряно-десантних військ…

   Знову процитую Президента України: «…постановляю запровадити нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних Сил України. Вона, врешті-решт, більшою мірою відповідає цілям і функціям цього роду військ в умовах сучасних бойових дій…».

   Нова назва, як сказано, «відповідає цілям і функціям цього роду військ в умовах сучасних бойових дій…», але вона може їм відповідати, якщо виходити лише з практики героїчного бойового застосування українського десанту в умовах АТО (моя праця «Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!» розказує, зокрема, й про неї) на Донбасі, де велися бойові дії середньої та ведуться низької інтенсивності (без застосування бойової авіації), тобто там немає «сучасних бойових дій…» у повному розумінні цього вислову, а здійснювалися (здійснюються) бойові дії – війна з проведенням десантно-штурмових операцій (переважно не за лінією фронту), в яких десантників використовували як механізовані війська – мотопіхоту СВ ЗСУ. І не більше, бо знову ж таки «в умовах сучасних бойових дій…», війни, особливо середньої та високої інтенсивності (із застосуванням  бойової авіації), зазначений підхід до ПДВ є надто звуженим.

   Щоб переконатися в цьому, заходимо на вже згадані вище офіційні веб-сайти МО України і ВДВ ЗСУ й читаємо таке:

   «Високомобільні десантні війська (ВДВ) Збройних Сил України – це окремий рід військ Збройних Сил України, який призначений для вертикального (виділено мною – Г. М.) охоплення противника та дій в його тилу.

   Окремий рід військ – складова частина ЗС, призначена для виконання властивих тільки їм завдань.

   Основними завданнями ВДВ визначені:

   порушення управління військами і роботи тилу противника;

   заборона планомірного використання резервів противником;…

   заняття і утримання важливих об’єктів (рубежів) з метою забезпечення безперешкодного і своєчасного оперативного розгортання військ (сил) у визначених операційних зонах (районах)».

   А як можна здійснити вертикальне «охоплення противника» та чинити дії «в його тилу» без парашутного десантування воїнів-десантників за допомогою ВТА?! Особливо це стосується глибокого тилу (до бойових дій в котрому якраз і призначені ПДВ), бо в близькому тилу, для вирішення локальних тактичних бойових завдань неподалік від лінії фронту (саме для цього й існують окремі десантно-штурмові частини, але аж ніяк не повинні формуватися цілі ДШВ), можливо і достатньо буде проведення лише десантно-штурмових операцій з використанням (або ні, як було у випадку зі згаданим Президентом України в своєму, наведеному вгорі, виступі рейдом 2014 року) армійської авіації (вертольотів Мі-2, Мі-8, Мі-24 різних модифікацій), котра є родом військ СВ ЗСУ, без викидання з літаків на парашутах повітряного десанту.

   А як бути з окремим родом військ – десантними військами, призначеними «для виконання властивих тільки їм завдань», коли з українських десантників роблять ДШВ, котрі зі своїми у абсолютній більшості парашутнонедесантованими озброєнням та військовою технікою і практичним бойовим застосуванням в ролі мотопіхоти виконують властиві не лише їм завдання, а загалом ті, які цілком характерні звичайним механізованим військам СВ ЗСУ?!

   А як можна забезпечити ті ж вертикальне «охоплення противника» та дії «в його тилу» й виконання вказаних основних завдань ПДВ навіть при здійсненні повітряно-десантних операцій тільки із застосуванням легких озброєнь без належних важких озброєння і військової техніки, здатних десантуватися парашутним способом з військово-транспортних літаків?! Десантники після приземлення на парашутах із легкою зброєю (уже вказаною вище у розділі «І про озброєння й військову техніку ПДВ ЗСУ…») в тилу ворога далеко від лінії фронту не зможуть належним чином виконати свої завдання, бо для цього їм потрібні чисто десантні важкі озброєння та військова техніка: БМД, БТР-Д, самохідна і буксирувана (причіпна) артилерія, засоби ППО, самохідні протитанкові комплекси з керованими ракетами, колісна техніка, пересувні пункти зв’язку й управління, підрозділи матеріально-технічного забезпечення, інженерні машини та РХБз, рухомі польові госпіталі.

   Крім того, для проведення повітряно-десантної операції можуть знадобитися упереджувальні удари оперативно-тактичними ракетами наземного базування і прикриття з повітря військово-транспортних літаків своєю винищувальною та винищувально-бомбардувальною авіацією із можливістю нанесення ракетно-бомбових ударів по об’єктах на ворожій території, щоб мінімізувати втрати в момент парашутного десантування на конкретний майданчик.

   Парашутне десантування під час виконання повітряно-десантної операції здійснюється з літаків ВТА, яка зараз називається транспортною авіацією (ТА) і є родом авіації у ПС ЗСУ (моя стаття «Льотчики «малюють»!» розповідає, якими вони мають бути), котрі створені 17 березня 1992 року. На той час в Україні було 4 повітряні армії, 10 авіаційних дивізій, 56 авіаполків, 12 авіабаз, 3 навчальних центри та 7 військових навчальних закладів, що робило українські ПС одними із найсильніших у світі, бо попереду були лише США, Росія й Китай. Основу ТА складають Іл-76 – важкі військово-транспортні літаки, яких у 1992 році Україна мала 190 (шість авіатранспортних полків), а тепер – орієнтовно сьому частину в одній бригаді (м. Мелітополь). Оцініть різницю! А були ж іще інші типи військово-транспортних літаків. Ніхто за розвал і розкрадання ПС ЗСУ, зокрема ТА, й ЗСУ загалом не поніс жодного покарання, не кажучи вже про кримінальне! Перший політ Іл-76 здійснив ще 25 березня 1971 року, а 21 квітня 1976 року поступив на озброєння ВВС ВС СССР. Аналогом Іл-76, але потужнішим, є американський стратегічний військово-транспортний літак Boeing C-17 Globemaster III (частіше просто кажуть C-17: виробництво припинено 29 листопада 2015 року), котрий уперше піднявся в повітря 15 вересня 1991 року та з 14 липня 1993 року стоїть на озброєнні ПС США.

    На жаль, український середній оперативно-тактичний військово-транспортний (середньомагістральний вантажний) турбогвинтовентиляторний літак короткого зльоту та посадки Ан-70, який здійснив перший політ 16 грудня 1994 року і прийнятий на озброєння аж через 20 років 19 січня 2015 року Наказом Міністра оборони України, й досі має проблеми із серійним випуском, які чомусь не вирішуються керівництвом Воєнної організації держави. Виробництво Ан-70 тривалий час під різними приводами саботувалося Росією, яка брала певну участь в розробці даного літака, бо тодішні високопосадовці України дотримувалося хибної позиції про його спільне з Московією використання. Але тепер, коли Росії немає в проекті, все одно не зрозуміло, чому запуск Ан-70 у серію продовжує буксувати, бо ж бюджетного фінансування для цього шкодувати не можна, оскільки вказаний літак вкрай потрібен військам.

   Окрім сказаного, ДП «Антонов», де з’явився на світ Ан-70, весь оборонно-промисловий комплекс (ОПК) під пильним контролем Президента України, РНБО мають працювати над запуском у серію відмінних від Ан-70 типів військових транспортників, включаючи турбореактивні, для повної заміни вже застарілих Анів та, крім цього, їм можливо варто зайнятися розробкою аналога C-17, який би прийшов на заміну Іл-76, котрий продовжує випускати Росія. І тут доцільно було б ДП «Антонов» увійти в кооперацію з авіабудівними компаніями країн НАТО (найперше США), тим більше, що Україна прагне набути у ньому членства.

   Початок практичної реалізації запропонованих мною в даній роботі пропозицій дасть могутній поштовх не лише ОПК, а і всій промисловості й науковому (теоретичному, прикладному) потенціалу України.

   Все це разом, викладене в цьому розділі, складає частку теорії бойового застосування ПДВ ЗСУ, яка є невід’ємною частиною воєнної науки та її галузі – воєнного мистецтва стратегічного, оперативного й тактичного рівня, націлених на перемогу над ворогом. Теорія і практика – взаємопов’язані. Вони доповнюють одна одну, але тільки тоді, коли з практичних уроків робляться правильні висновки та теоретичні узагальнення для наступного покращення практики бойового застосування військ.

   Якщо теорія бойового застосування ПДВ ЗСУ ґрунтуватиметься тільки на практиці бойового застосування десантників у АТО, а ситуація з ТА, із забезпеченням парашутними системами, парашутною технікою, авіапарашутнодесантованими важкими озброєнням і бойовою технікою не зміниться на краще, як того потребують повітряно-десантні війська, то вони остаточно перетворяться в мотопіхоту, для якої стрибки з парашутами особового складу потім виявляться й необов’язковими (хоча від цього «крилатого» десантного атрибуту остаточно й не відмовляться), і реалії поточного моменту, на жаль, саме такі. Вміти воювати та воювати як механізовані війська і на їхній техніці – це добре для різностороннього бойового вишколу десантників, але ж ПДВ – це не мотопіхота, тому й не треба їх остаточно перетворювати на неї.

   За назвою ДШВ ЗСУ криється наступне: десантно-штурмовий компонент військ – фактично механізоване (не парашутнодесантоване, крім особового складу) військо СВ ЗСУ бере гору над повітряно-десантним компонентом (25 ОПДБр), як це не прикро визнавати.

   «Крилату піхоту» роблять просто піхотою, залишаючи при цьому для неї окремі «крилаті» атрибути, включаючи зовнішні.

   «Крилатій піхоті» підрізали крила…

                                                       А насамкінець – деякі висновки…

   Наведені вище мої зауваження та пропозиції спонукають до наступного логічного підсумку або ж висновків.

   Можна поміняти День українського десанту (дійсно з СССР і його правонаступницею – ворожою Росією пора давно розпрощатися, тому логічним було би свято десантників перенести на іншу дату, але ж вказані тут мої ремарки тільки підтверджують той факт, що це не обов’язково мало бути 21 листопада), із зубним скреготом (якби не було болісно тим, включаючи мене, хто свого часу мав честь носити десантні голубі берети) можна погодитися на зміну кольору берета (щоб більше не асоціюватися з російськими десантниками – окупантами частини української території та вбивцями українських жителів, хоча бордовий берет не є стандартом у ЗС всіх країн НАТО, а схожі на нього крапові берети носить Росгвардія), не чіпаючи при цьому десантної біло-голубої тільняшки (не вистачало ще замість неї ввести біло-бордову, аби українські десантники стали ще більш схожими на росгвардєйцєв, чи взагалі щось інше), цілком можна погодитися на зміну символіки десантників, хоча й попередня відповідала суті військ і була красномовною, а ще й за наявності тризуба стала би повністю гармонійною (при цьому варто пам’ятати, що нові беретний знак та емблема повинні містити малий Державний Герб України у кольорі), але ніяк не можна погодитися з фактичною ліквідацією повітряно-десантних військ ЗСУ шляхом перетворення їх на десантно-штурмові війська із абсолютно переважаючими важкими, тобто авіапарашутнонедесантованими, озброєнням і військовою технікою.

   Слова «Ніхто, крім нас!» мають і надалі надихати справжню «крилату піхоту» України.

   Попри всі перетурбації головне зберегти та посилити високі десантний бойовий дух, рівень бойової підготовки, боєготовність і боєздатність, щоб реформування українського десанту було справжнім, не поверхнево-показовим та спрямованим на зміцнення його бойового потенціалу. Важливішим є все-таки вміст, а не оболонка.

   «Contra spem spero» (латинською «Без надії сподіваюсь»), – ці слова Лесі Українки не підходять для визначення належного майбутнього українських десантників.

   Я з надією сподіваюсь, що «крилате воїнство» ЗСУ розвиватиметься так, як повинні розвиватися дійсно повітряні десантники без звуження їхньої ролі до статусу лише ДШВ під фактичним виглядом механізованих військ, що й продемонстровано мною в даному дослідженні та матеріалі «Будні «крилатої піхоти», котрий показує і також розказує, якими вони мають бути.

   «Dum spіro spеro» – «Поки дихаю, сподіваюсь» латиною.

   Я з надією сподіваюсь, що ДШВ ЗСУ таки стануть ПДВ ЗСУ.

   Повітряно-десантні війська Збройних Сил України цього заслуговують і потребують!

   «Крилата піхота» повинна відновити й надалі мати міцні крила!

   Такі ПДВ тільки зміцнять українське військо – ЗСУ!

   Україна, загрожена Росією зі сходу, півночі, півдня та південного заходу, що підтверджує моя публікація «Маразм продовжується…», вимагає міцного справді українського війська!

   Україна, сформувавши такі ПДВ, як вказано вище, із сучасним потужним воїнством загалом, включаючим ракетний (в перспективі, можливо, і ядерний) щит та здатним до проведення ударних наступальних операцій, буде надійним щитом Європи від російської загрози і стане бажаним членом НАТО, куди має неодмінно увійти.

   Навіщо Україні членство в НАТО, якою бути Україні – нашій рідній Батьківщині, крім демократичної, правової, ринкової й вільної від корупції, щоб вступити до нього, та як себе поводити із західними партнерами і що конкретно робити для посилення своєї ваги й ролі у світі розповідає моя праця «Чим Україна лякає Північну Корею? Або Україна має законне право на володіння ядерною зброєю та відновлення ядерного статусу!».

      При сусідстві з ворожою Московщиною, яка на одного свого військового

     витрачає в середньому у шість разів більше грошей, ніж Україна, головні

    зусилля Українського народу і його влади повинні спрямовуватись на всебічне

    зміцнення своїх захисників – ЗСУ, включаючи ПДВ, щоб вони завжди були

        здатні давати жорстоку відсіч будь-якому ворогу й агресору!

           Міць ЗСУ – це додаткова повага України в світі!

           Слава українським повітряно-десантним військам!

             Слава Збройним Силам України!

              Слава Україні!



Рекомендовать запись
Оцените пост:




Мої фото


Метки

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Blog Live
ОБОЗ.ua