file000931h-zh2ic.jpg
Георгій Манчуленко  26.02.2018 15:44:19

«Друзі» України? Ч. 2

   Читайте початок статті.

   Не відстає від Віктора Орбана і Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт, який на телеканалі М1 заявив таке (текст виступу розміщено 15 листорада 2017 року на інтернет-сторінці партії Fidesz (Fiatal Demokratаk Szцvetsеge) – МРS (Magyar Polgаri Szооvetsеg), тобто Асоціація молодих демократів – Угорський громадянський союз): «Угорське громадянство для закарпатців – це не тільки емоційне питання, а й екзистенційне, оскільки дозволяє вільно пересуватися по світу. Уряд прагне до цього, аби… люди відчули переваги бути громадянином Угорщини…

   Сьогодні, доки мовне законодавство не буде відкликано, угорський уряд перешкоджатиме всім важливим для України ініціативам». При цьому він наголосив, що закордонні етнічні угорці мають право на автономію, а загалом прийняли присягу громадян Угорщини за кордоном майже мільйон угорців – жителів інших країн, зокрема в державах Карпатського регіону 870 тисяч людей отримали угорське громадянство за спрощеною процедурою.

   Цікаво, скільки ж насправді громадян України отримали громадянство Угорщини всупереч Конституції України? І чи не загрожує така повзуча іноземна паспортизація українських громадян національній безпеці України?! Адже угорський високопосадовець Сем’єн Жолт уже відкрито говорить  про автономію для етнічних українських угорців. Як правило, все починається з культурної автономії, потім переходить до територіальної, а потім… Україна отримує окуповані Росією Крим та частину Донбасу під маркою «ДНР»/«ЛНР» (читайте мій матеріал «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…»). Ну а подібна мовно-культурно-територіальна автономія у Закарпатті (в моїй статті «Донбас = Закарпаття?» читачі знайдуть цікаві паралелі) вже за сценарієм Будапешту може згодом перетворитися утакий собі майже анклав під назвою «ЗНР», тобто…

                                                     «Закарпатська народна республіка»

   Про це 17 листопад 2017 року говорив народний депутат України Ігор Лапін під час години запитань до КМУ у Верховній Раді України, коли апелював до Прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана: «Хочу звернути увагу на Закарпатську область. У нас там є пан Геннадій Москаль, який…спокійно дивиться на те, як у нас висять прапори інших держав на держустановах України (хтось може собі уявити, щоб український державний прапор розміщувався на держустановахУгорщини чи Румунії в місцях, де мешкають українці?! – примітка моя)... Ми дограємось до «Закарпатської народної республіки» (моя публікація «Як українська революція з’їла свого героя!» застерігає від повторення трагічних помилок минулого). У відповідь Володимир Гройсман сказав: «Ми – демократична унітарна країна. І ніхто не має собі дозволяти виходити за рамки законодавства. Як би не називалася посада тієї чи іншої людини. Я ваше звернення адресую віце-прем'єр-міністру з питань регіональної політики, щоб він з'ясував інформацію щодо цього. Якщо буде потрібно звернутися до Президента для врегулювання цього питання, коли будуть виявлені факти сепаратизму, я звернуся… Щодо заяв урядів інших країн, то можу сказати, що ми толерантна демократична країна і повністю забезпечуємо права нацменшин. Але треба пам'ятати, що ми – Україна і наша мова українська і її треба поважати. Не можна з нами розмовляти в тоні шантажу».

   Та якраз Угорщина й Росія найбільше виявляють неповагу до української мови своїм ставленням до Закону України «Про освіту», а отже – до українців і України, та трохи менше за них – Румунія, хоча попри це Київ усе одно демонструє готовність до конструктивної співпраці з Бухарестом, підтвердженням чому є повідомлення «ЄП» про зустріч у Брюсселі Президента України Петра Порошенка і Президента Румунії Клауса Йоганніса 24 листопада 2017 року, після якої останній сказав: «Я попросив і Президент Порошенко прийняв це, що будь-які подальші зміни чи покращення, які стосуються цього законодавства, оскільки воно стосується румунської меншини, будуть внесені лише після двосторонніх консультацій з румунською владою та з представниками румунської меншини в Україні». На жаль, такої конструктивної співпраці між офіційними Києвом і Будапештом немає через деструктивну позицію останнього, що засвідчує наступне сообщєніє для прєсси від 8 грудня 2017 року МІД РФ: «7 декабря «на полях» 24-го заседания СМИД ОБСЕ в Вене состоялась беседа Министра иностранных дел Российской Федерации С.В.Лаврова с Министром внешнеэкономических связей и иностранных дел Венгрии П.Сиярто…

   В контексте урегулирования кризиса на Украине выражена серьезная озабоченность проводимой Киевом политикой «украинизации» образования, ее пагубным воздействием на положение национальных меньшинств».

   Це – чергова брехня, бо в Україні немає кризи, а є російська збройна агресія – війна проти України (проаналізуйте мою замітку   «Маразм продовжується…»: попри всі гострі кути стосунків із окремими українськими західними сусідами західна ділянка кордону України є безпечною, адже ті сусіди входять до НАТО та ЄС, котрі не дозволяють своїм членам висувати територіальні претензії до сусідніх держав, а НАТО ще і боронить своїх членів від зовнішніх зазіхань), яка почалася у тому числі й через те, що українська влада (моя праця «Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!» аргументує, як вона має формуватися) після 1991 року на південно-східній території України дозволяла Росії безперешкодно вирощувати московську «п’яту колону», проводити свою русифікаторську політику та насаджувати «русскій мір», котрі закінчилися тим, про що я сказав вище відносно паралелей «Крим – «ДНР»/«ЛНР» – «ЗНР». Так само, як і немає пагубной для «національних мєньшінств» «украінізаціі» образованія», а є законний захист із допомогою Закону України «Про освіту» українського мовно-освітнього простору зі збереженням прав національних меншин відповідно до норм Конституції України та міжнародного права.

   Але принаймні в цій ситуації усі (Росія, як агресор і окупант, до уваги не береться) упереджені, оскільки посилаються на неправдиві аргументи, закордонні критики Закону України «Про освіту» сходяться на тому, що остаточну крапку у баталіях навколо нього має покласти ВК (для цього вони навіть пролобіювали прийняття ПАРЄ наведеної вгорі відповідної Резолюції 2189 (2017): тільки б потім не з’явилося різночитання рішення Комісії, при якому на біле казатимуть чорне й навпаки), хоча вся їхня безпідставна зовнішня критика базується на вигаданому порушенні прав національних меншин, яку аргументовано спростовує член Венеціанської комісії Сергій Головатий (дивіться вище).  

   Отже…

                                                     Рекомендації Венеціанської комісії

   8 грудня 2017 року в Брюсселі за підсумками роботи Ради асоціації Україна-ЄС, згідно повідомлення «ЄП», Віце-прем’єр-мінстр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе підписала спільну із ЄС заяву, в якій погодилась, зокрема, на таке: «Що стосується Закону «Про освіту», Рада асоціації погодилася, що є необхідність забезпечити збереження тих прав, які вже є у осіб, котрі належать до національних меншин». Така заява не є юридичним зобов’язанням, але вона є політичним зобов’язанням, а тому українському високопосадовцю краще вже було спочатку дочекатися Висновку (рекомендацій) ВК, а вже потім, керуючись ним, підписувати відповідну заяву.

   Венеціанська комісія того ж 8 грудня 2017 року схвалила документ-рекомендації «Україна – Висновок щодо положень Закону «Про освіту» від 5 вересня 2017 року, що стосуються використання державної мови і меншин та інших мов у галузі освіти, прийняті Комісією на її 113-му пленарному засіданні (Венеція, 8 – 9 грудня 2017 року)» CDL-AD(2017)030-e(український переклад окремих його положень «ЄП» подала у своїй статті «Висновок Венеціанської комісії щодо освітнього закону. Текст документа»), вказавши наступне: «Венеціанська комісіяхотіла б підкреслити, так само, як говорила про це у попередніх висновках, що сприяння посиленню державної мови та її обов’язковість для всіх громадян є законною і навіть похвальною метоюдержави.

   Те саме стосується державних заходів для вивчення мови всіма громадянами, які є шляхом до подолання існуючих нерівностей та сприяють ефективнішій інтеграції в суспільстві осіб, що належать до національних меншин.

   Хоча проведення всеосяжної реформи української системи освіти, схоже,сприймається загалом позитивно, новий закон про освіту пропонує також нові принципи використання мов для здобуття освіти та мов як предмету навчання. Зокрема, стаття 7 нового закону, зменшивши обсяги освіти мовами меншин, особливо після завершення початкової школи, викликала сильну критику…

   Стаття 7 містить важливі двозначності та, як видається, не забезпечує дотримання ключових принципів, необхідних для виконання рамкового закону при застосуванні міжнародних та конституційних зобов'язань країни…

   З іншого боку, оскільки стаття 7 встановлює рамкову законодавчу базу, і через те, що вона не зазначає деталі, як саме вона повинна бути реалізована, існує достатньо простору для такого її тлумачення та застосування, яке більше відповідає вимогам захисту національних меншин.

   Венеціанська комісія вітає те, що українська влада готова використовувати такі можливості…

   Закон про освіту є рамковим законом, а закон про середню освіту, який ще має бути схвалений, міг би передбачати детальніші та збалансованіші рішення.

   Якби закон був імплементований таким чином, що мови меншин викладалися лише як предмет, без можливості вивчати інші предмети мовами меншин, це явно було би непропорційним втручанням у існуючі права меншин. Однак пункт4 статті 7 передбачає правову основу длявикладання інших предметів офіційними мовами ЄС.

   Намір української влади, по суті, полягає у використанні цього положення, щоб забезпечити викладання інших предметів цими мовами…

   Проте цей пункт не передбачає рішення для мов, які не є офіційними мовами ЄС, зокрема для російської, як найбільш широко використовуваної в Україні мови після державної. Менш сприятливе ставлення до цих мов важко виправдати, і тому постає питання про його дискримінаційність. З огляду на ці міркування, коректним рішенням було би внесення поправок до статті 7, які замінили би це положення на більш збалансоване та чіткіше сформульоване…

   126 (таким є порядковий № даного пункту в оригіналі Висновку – примітка моя). Поза тим, багато питань можуть також невідкладно вирішуватися через інші законодавчі акти, із виконанням статті 7 у тому вигляді, як вона ухвалена – в тому числі через ухвалення Закону «Про середню освіту». У зв'язку з цим Венеціанська комісія рекомендує, зокрема:

   повною мірою використовувати гнучкість, передбачену пунктом 4 статті 7, при ухваленні імплементаційного законодавства для забезпечення значного рівня викладання офіційними мовами ЄС для відповідних меншин;

   продовжувати забезпечувати достатню частку освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови;

   покращити якість викладання державної мови;

   внести зміни до перехідних положень Закону «Про освіту», забезпечивши довший перехідний період для поступового здійснення реформи;

   звільнити приватні школи від нових мовних вимог відповідно до статті 13 Рамкової конвенції;

   розпочати в рамках виконання нового Закону «Про освіту» новий діалог із представниками національних меншин та усіх зацікавлених сторін щодо мовного питання у освіті;

   забезпечити, щоби виконання Закону не загрожувало збереженню культурної спадщини меншин та безперервності вивчення мов меншин в традиційних школах» (всі кольорові виділення у Висновку ВК зроблені мною – Г. М.).

   Ознайомившись із цим Висновком, можна констатувати, що Венеціанська комісія не знайшла суттєвих протиріч Закону України «Про освіту» з міжнародними нормами і загалом підтримала українську сторону в її діях щодо підвишення ролі державної мови, а певна критика України Комісією, зокрема відносно російської мови, є не до кінця обґрунтованою, бо цій мові на українських теренах, як я уже вказував више, не загрожує жодна дискримінація – навіть навпаки: через згубні попередні рішення української влади російська мова дискримінувала й ще продовжує дискримінувати українську державну мову. Мої висновки підтверджуються далі словами представників влади України.

                               Українські високопосадовці – про український освітній закон,

                                                       Висновок ВК і «старшобратство»

   9 грудня 2017 року Голова Верховної Ради України Андрій Парубій заявив, що він мав розмову з представниками Венеціанської комісії «і було узгоджено, що сьома стаття Закону «Про освіту» змінюватись не буде. Вона залишиться в ухваленій редакції».

   Міністр закордонних справ УкраїниПавло Клімкін у своїй статті, опублікованій «ЄП» 11 грудня 2017 року під назвою «Старші брати лишилися в минулому: Павло Клімкін про вимоги щодо освітнього закону», написав: «Хочу поділитися одним доволі парадоксальним своїм спостереженням: хоча новий закон найсильнішу політичну бурю викликав у Будапешті, найбільш корисним він є саме для угорської національної меншини на Закарпатті. Її чисельність за останні роки скоротилася мало не на третину. А все через те, що угорська молодь, яка практично не вивчала в школі українську, не може знайти себе у власній країні й масово виїжджає в Угорщину та інші країни ЄС.

   Тільки знання державної мови дозволить молодим угорцям повноцінно інтегруватися в наше суспільство і зупинить депопуляцію. У цьому питанні Будапешт мав би нам тільки допомагати.

   Реакція сусідніх європейських країн висвітлила ще одне серйозне, якщо хочете, загальнополітичне питання. Хоча Закон «Про освіту»аж ніяк не порушував жодних норм Європейського Союзу, наш намір посилити в Україні позиції української мови викликав у них спонтанний протест.

   Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних пріоритетів.

   Щось подібне спостерігаємо і в ситуації, коли Польща вимагає, щоб ми разом дивилися на нашу спільну непросту історію виключно крізь польські окуляри

   Якщо у наших європейських друзів прояви такого «старшобратського» ставлення до України є спорадичними і пояснюються, швидше за все, інерцією мислення та внутрішньополітичними чинниками (в даному контексті моя робота «Євроскептицизм чи все - таки «На зєркало нєча пєнять, колі рожа кріва»? є дуже цікавою – Г. М.), то у Росії «старшобратство» є параноїдальним і вкрай агресивним. Росія не може змиритися з втратою своєї головної колонії…

   Хочу заспокоїти усіх стривожених: російській мові в Україні нічого не загрожує. Вона, як і за часів СРСР, масово звучить на вулицях великих міст, вона широко присутня на українському телебаченні, вона й досі домінує в друкованих ЗМІ.

   Засторога Венеційської комісії щодо можливого дискримінування російської мови в українській освіті у порівнянні з мовами ЄС може здатися формально вмотивованим. Але це тільки ще раз підтверджує, що міжнародній спільноті давно час розібратися в складній мовній ситуації, яка виникла в Україні за століття російського панування

   Останні опитування, які Київський міжнародний інститут соціології провів по всій Україні, за винятком окупованих територій, переконливо показують, наскільки складною, парадоксальною й деформованою є мовна ситуація в нашій країні. Цитую: «У 2017 році етнічними українцями себе назвали 88% опитаних, росіянами – менше 6%. Українську мову назвали рідною 68%, російську – 13%. Водночас спілкуються з родиною завжди чи переважно українською лише 50% опитаних, тоді як 25% – завжди чи переважно російською, 24% – рівною мірою і українською, і російською».

   Тобто тих, хто вважає російську рідною, удвічі більше, ніж етнічних росіян, а тих, хто завжди спілкується російською, вдвічі більше, ніж тих, хто вважає її рідною мовою! Картинка явно шизофренічна, чи не так?

   Ми не піддаємо сумніву необхідність забезпечити мовно-освітні права російської меншини, але тільки якщо це стосується її національної ідентифікації і виключно в місцях її компактного проживання. Вважаю, що це може бути зроблено без зміни закону шляхом запровадження такої кількості уроків російської мови та літератури, яка б задовольняла потреби громад і узгоджувалася з необхідністю повноцінного оволодіння державною українською мовою.

   Але чому ми повинні докладати зусиль для збереження постколоніальних деформацій та результатів насильницької денаціоналізації власного народу?

   І чи справедливим було б вважати відродження української мови на власній українській землі дискримінацією інших мов?..

   Безперечно, нам потрібно вести конструктивний діалог з нашою російською меншиною, інакше замість нас цей діалог вестиме Москва.

   Безперечно, нам потрібна виважена й толерантна дискусія і з усіма російськомовними співвітчизниками, а також і в українському суспільстві загалом. Переконаний, разом ми знайдемо шлях, щоб гарантувати права наших етнічних росіян, дійти згоди з іншими російськомовними та забезпечити повноцінне функціонування державної мови як потужного чинника формування єдиної української політичної нації».

   Але ж…

                                   Угорщина гне своє та Україна обґрунтовано заперечує!

   11 грудня 2017 року МЗС Угорщини на своїй інтернет-сторінці оприлюднило офіційне повідомлення «Київ має реалізувати рекомендації Венеціанської комісії», яким спотворилонорми Закону України «Про освіту», зазначивши таке: «Новий закон про освіту, прийнятий українським парламентом 5 вересня, спрямований на модернізацію державної освіти шляхом реформ, які будуть запроваджені до вересня 2018 року. Згідно зі статтею 7 закону, навчання рідною мовою національних меншин буде дозволене лише у перших чотирьох класах,і лише в окремих класах чи групах шкіл, що перебувають у віданні місцевого самоврядування, тобто, починаючи з 5 класу всі предмети, крім предметів з рідної мови, далі мають викладатися українською. Це суперечить Конституції України та її зобов'язаннямзаміжнародними конвенціями».

   На чому базуються ось ці твердження МЗС Угорщини? Такого ж немає в Законі України «Про освіту», що підтверджує і вказаний вище Висновок Венеціанської комісії CDL-AD(2017)030-e, який угорське зовнішньополітичне відомство своїм офіційним повідомленням закликає Київ реалізувати.

   Про необґрунтованість тверджень МЗС Угорщини свідчить й офіційний документ Міністерства освіти і науки (МОН) України, оприлюднений 11 грудня 2017 року, після публікації Висновку CDL-AD(2017)030-e, на інтернет-сторінці МОН під назвою «Позиція МОН щодо опублікованого висновку Венеційської комісії: Міністерство дякує за роботу Комісії та готове імплементувати рекомендації», де сказано наступне: «…Венеційська комісія врахувала більшість поправок МОН, висновок є збалансованим та конструктивним…

   Важливо додати, що основним пунктом висновку є останній заключний пункт (№126), в якому(дивіться його вище – примітка моя) консолідовано рекомендації комісії та за яким потім Рада Європи проводить моніторинг імплементації країною рекомендацій ВК…

   Міністерство освіти і науки України, як і зазначається в рекомендаціях, планує повною мірою використати гнучкість, передбачену п. 4 ст. 7 Закону «Про освіту».

   Враховуючи рекомендації, МОН пропонує наступні моделі імплементації ст. 7, що будуть прописані в Законі «Про загальну середню освіту». Моделі навчання у школах з мовами меншин будуть враховувати освітні потреби дітей різних національних громад, зважаючи на три критерії.  Перший критерій – вразливість мови, другий – мовне середовище, у якому проживає меншина, і третій критерій – мовна група, до якої належить відповідна мова.

   Отже, мають бути запропоновані  3 моделі застосування і вивчення мов для впровадження статті 7 Закону «Про освіту».

   Перша модель передбачає можливість викладання мовою меншини всіх предметів з 1-го до 11(12)-го класу поряд з українською мовою. Ця модель діятиме для вразливих мов, тобто тих, що не мають власної держави, а також для тих, що не живуть у середовищі власної мови. Наприклад, кримські татари

   Наступна модель – для національних громад, мова яких належить до мов Європейського Союзу. Залежно від мовної групи та мовного середовища проживання, використання цієї моделі може мати 2 варіанти. Першийваріант для громад, чия мова належить до слов’янської мовної групи, та які проживають у переважно українськомовному середовищі. Йдеться, наприклад, про польську, словацьку, болгарську мови.

   Як і передбачено Законом, діти, чия материнська мова належить до цієї групи, зможуть повністю навчатися рідною мовою у дитсадку та початковій школі, водночас вивчаючи українську. З 5-го класу поряд з предметами, що вивчаються рідною мовою, будуть запроваджуватися предмети, що вивчаються українською, їх частка буде збільшуватися та пропорційно зростатиме до старшої школи. Другий варіант враховуватиме особливості вивчення української мови представниками інших мовних груп та які переважно проживають у середовищі рідної мови. Зокрема, йдеться про румунську та угорську громади. Для шкіл із цими мовами навчання перехід на вивчення предметів українською відбуватиметься ще поступовіше, а відсоток предметів, що вивчаються державною, буде меншим. Такий підхід зумовлено тим, що вивчати мову іншої мовної групи значно складніше і потребує більше навчального часу, щоб досягти мовного рівня для вивчення інших предметів.

   Третя модель – для національних громад, материнська мова яких належить до однієї з українською мовної сім’ї, а також, що проживають переважно в середовищі власної мови. До таких мов належить російська (росіяни, які не вивчали й ніколи не чули українську мову, зовсім її не розуміють при спілкуванні з українцями, а українці, котрі не вчилися та ніколи не чули, до прикладу, польської мови, зможуть її частково зрозуміти, спілкуючись із поляками: ось вам і одна мовна сім’я, куди входять українська та російська мови – примітка моя). Діти, що навчатимуться за цією моделлю, переходитимуть на навчання предметів українською одразу після 5-го класу. Діти, материнська мова яких російська, легко засвоюють українську, водночас вони здебільшого проживають у середовищі саме російської мови – у сім’ї, на вулиці спілкуються нею, переглядають фільми й телебачення російською. Отже, єдине місце, де діти з цієї національної громади можуть вільно застосовувати державну мову, – це школа. Вивчаючи предмети українською, водночас продовжуючи вивчати російську як предмет, діти зможуть на якісно високому рівні оволодіти одразу обома мовами – і українською, і російською…

   Міністерство також погоджується з тим, що питання звільнення приватних шкіл від нових мовних вимог – відповідно до статті 13 Рамкової конвенції – не врегулювано в Законі «Про освіту», і це можна буде зробити у Законі «Про загальну середню освіту».

   А 13 грудня 2017 року Міністр освіти і науки Лілія Гриневич заявила: «Ми не будемо вносити жодних змін до статті 7 Закону «Про освіту». Фактично з рекомендацій Венеційської комісії випливає лише те, що необхідно подовжити перехідний період. Особливо цеєактуальнимдля тих національних меншин, для яких вивчення української мови є складним».

   І отут наведена далі думка відомого представника однієї з національних меншин України представляє чималий інтерес. Ось вона…

                             «Випускники національних шкіл мають знати українську мову…»

   12 грудня 2017 року в коментарі інтернет-виданню «Gazeta.ua» виконавчий співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, політичний в’язень совєтскіх лагєрєй як «украінскій буржуазний націоналіст» (про те, за що його тоді карав московсько-комуністичний режим, він сам мені розповідав) Йосиф Зісельс сказав: «Українська мова розповсюджується повільно, є спротив з різних боків… Потрібна позитивна мотивація. Люди мають зрозуміти: говорити українською – не тільки високоморально, а й вигідно у всіх аспектах: громадському, матеріальному

   Меншинам варто пропонували формати, при яких українська мова отримувала б позитивний імпульс, а їхня не страждала…Випускники національних шкіл мають знати українську мову, літературу та історію. Міністерство освіти недопрацьовує в цьому напрямку. Не формулюють вимоги, не забезпечують школи вчителями, підручниками, словниками…

   Мову має пропагувати держава. Однак після розпаду комуністичної системи в нашому суспільстві погано працює пропаганда. Бо держава має низький рівень довіри. Тому мову повинні пропагувати ті, хто має високий рівень довіри – волонтери, громадські організації, церкви. Головне – не забюрократизувати і не заформалізувати все».

   А ось що Йосиф Зісельс 29 вересня 2017 року розказав про себе Українському національному інформаційному агентству «Укрінформ» в інтерв’ю під назвою «Йосиф Зісельс, дисидент, правозахисник.Як я сформував у собі українство? Живу я тут»: «Я не киянин, я з Чернівців. в університеті(йдеться про Чернівецький державний, зараз – національний, університет – примітка моя)я вчився(на фізичному факультеті – примітка моя)разом із місцевими хлопцями й дівчатами…І я зблизився з багатьма. Їздив по селах до них у гості, на весілля. І потроху Україна входила у мене. Тобто, я був таким з єврейської російськомовної родини. Але потроху Україна входила-входила. Потім я познайомився з видатними українцями, з дисидентами вже в 70-ті роки і через них побачив те, про що не знав раніше: про Голодомор, про інші речі, про УНР. Так що потроху Україна входила в мене і стала частиною ідентичності».

   Еволюція Йосифа Зісельса є для представників інших національних меншин прикладом того, як Україна може стати їхньою «частиною ідентичності». Так само вона має бути прикладом для українських владних посадовців, політиків, при чому навіть тоді, коли вони є етнічними українцями, бо для багатьох із них Україна так і не стала їхньою «частиною ідентичності». Чи потрібні Українському народу такі провідники та можновладці?!

                                 І знову – до Угорщини, а заодно – й до української влади

   Голова Закарпатської обласної державної адміністрації (ОДА) Геннадій Москаль в інтерв'ю журналу «Новоє врємя» (НВ, № 48 від 29 грудня 2017 року) відносно позиції Угорщини щодо Закону України «Про освіту» висловився так: «Угорщина – маленька країна, тому діаспора для неї дуже важлива. 1,2 млн угорців живуть у Румунії, 500 тис. – у Словаччині, а у нас, згідно з переписом 2001 року, – 150 тис… Наша дипломатія повинна була передбачити, що реакція Угорщини на обмеження мовних прав закарпатських угорців буде жорсткою». Цікавим виглядає співставлення цих слів зі сказаним народним депутаом України Ігорем Лапіним міркуванням про «Закарпатську народну республіку», яке наведено вище.

   А може українська влада, зокрема державні чиновники рівня голів ОДА, мала б краще дбати в першу чергу про українські національні інтереси, до яких відноситься й утвердження української мови як державної згідно Конституції України, бо національні меншини на українській землі зовсім не обділені у своїх правах і ніхто не збирається їх обділяти, не лякаючись при цьому будь-якого необґрунтованого закордонного окрику?!

   А може українська влада мала б жорстко реагувати на нехтування правами закордонних українців, зокрема в тій же Угорщині, не займаючись лише передбаченнями, хто та як критикуватиме суверенне право України законним способом обстоювати свої національні інтереси на своїй же території без порушення власних міжнародних зобовязань?!

   А може українська влада повинна так само дбати про українську діаспору, як це робить, до прикладу, Угорщина?!Чи про свої діаспори мають піклуватися лише маленькі країни, а великим, якою є й Україна, це ні до чого?!

   Коли б українська влада повністю виконувала свої конституційні обов’язки і належним чином дбала про українців на українській землі, то Крим та частина Донбасу не були б окуповані Росією!

   Коли б українська влада дбала про українську діаспору так, як це робить Угорщина або Румунія для українських угорців чи румунів, то Україну поважали б і рахувалися з нею не лише сусіди, а й усе міжнародне демократичне співтовариство!

   Якщо на території тієї чи іншої держави проживає хоча б один (одна) свідомий (свідома) українець (українка), то він (вона) має завжди відчувати за собою підтримку України!

   За різними даними українська (західна та східна) діаспора налічує від 12 до 20 мільйонів людей. Якщо навіть четверта чи п’ята частина цієї кількості постійно пам’ятатиме про свою етнічну Батьківщину й посильно дбатиме про неї, то уявіть собі, яку підтримку у світі матиме Україна!

   На українську діаспору, котра повязує себе з Україною, українська влада не повинна шкодувати грошей (зовсім не багато треба, скажімо, для Канади, США, Австралії, оскільки тамтешні українці є доволі сильними) так само, як і на ЗСУ, бо активне сильне патріотичне зарубіжне українство є серйозним фактором впливу на політику держав свого проживання (моя публікація «Куди простягається Україна?» детальніше про це розказує)!

   Конституція України зобов’язує українську владу підтримувати закордонних українців, адже її стаття 12 гласить: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».

   Виходячи з маловтішного стану української діаспори (це не стосується українства в західних розвинутих демократіях, де українці самі дають собі раду), у першу чергу в сусідніх із Україною державах, можна говорити про те, що вона погано дбає про зарубіжних українців та що Конституція України не є указом для української влади. З цим українцям, перш за все всередині України, миритися не можна!

   А як вам, шановні читачі, наступна оказія, що сталася 10 січня 2018 року? У цей день Прем’єр-міністр Румунії (з 29 червня 2017 року по 16 січня 2018року) Мігай Тудосе в ефірі румунського телеканалу Realitatea TV сказав орієнтовно таке: «Якщо секейський прапор повісять на інституціях краю, то вони усі висітимуть поруч із ним». Мова йде про секеїв – угорську етнічну групу в Румунії, котрі вимагають територіальної автономії Секейського краю Трансільванії. Румунська влада й чути не хоче про будь-які автономії на території Румунії, де угорська національна меншина загалом складає 1,2 млн чоловік, включаючи приблизно половину з них секеїв.

   Через свою меншину Угорщина серйозно конфліктує з Румунією, Сербією і Словаччиною, а Румунія – так само із Угорщиною та трохи менше – з іншими сусідами. Попри гострі діаспорні проблеми між Угорщиною й Румунію це не заважає їм майже заодно, всупереч нормам міжнародного права, «пресувати» Україну, звинувачуючи офіційний Київ у неіснуючому порушенні ним прав національних меншин і намагаючись підпорядкувати нашу Батьківщину своїм національним інтересам. Україна не піддається зовнішньому тиску, сподіваюся, що й не піддасться, але угорсько-румунський жорсткий урок вона зобов’язана засвоїти: йдеться про таке ж дзеркальне жорстке, справді законне відстоювання прав румунських та угорських українців, які дійсно потерпають від асиміляції, й давно потребують допомоги і захисту від своєї рідної України-матері. Головне, щоб українська влада не була немічною, глухою та сліпою у співпраці з українською діаспорою у відстоюванні її інтересів, а заодно і національних інтересів України, перед владами країн, де вона проживає.

   Повертаючись знову до діаспорних відносин між Румунією та Угорщиною, добре видно, що румунська влада, Румунія по-іншому, ніж до угорської, ставиться до румунської меншини в Україні чисельністю орієнтовно 150 тисяч. Аналізуйте самі…

                   Зустріч на Ельбі Пруті у Чернівцях. Враження чернівецького журналіста

   11 січня 2018 року в Чернівцях після двосторонньої зустрічі на спільній прес-конференції з Міністром закордонних справ України Павлом КлімкінимМіністр закордонних справ Румунії Теодор Мелешкану заявив: «Румунія і надалі дотримується точки зору, що стаття 7 нового закону про освіту має негативний вплив на етнічні меншини».

   В свою чергу Павло Клімкін сказав: «Я вважаю, що ми маємо більше робити для наших національних громад, у тому числі для румунської громади. Це стосується і фінансування, і зміни методик викладання». А чому він не сказав, що Румунія має так само ставитися до української меншини у себе?!

   Теодор Мелешкану далі провадив: «Що стосується подвійного громадянства, не існує жодних норм міжнародного права або певних практик, які не дозволяли б чи забороняли подвійне громадянство. Це право кожної держави – надавати просте єдине чи подвійне громадянство».  Виходить, що йому байдуже до того, що Румунія видає свої паспорти громадянам України попри заборону подвійного громадянства Конституцією України (зверніться ще раз до інтерв’ю Сергія Головатого).

   Згодом, уже після зустрічі з головою Чернівецької ОДА, Павло Клімкін зазначив журналістам: «…хочу згадати, що я сказав у Будапешті, коли мене запитали щодо аналогічної ситуації з Угорщиною. Я сказав чітко: «Я вважаю, що угорській громаді шляхом видачі паспортів допомогти не вдасться. І євроінтеграції цій громаді таким чином не досягти». Так само ми ведемо діалог з нашими румунськими друзями. І я так само казав і попередникам пана Мелешкану, і пану Мелешкану: шляхом видачі паспортів ми не досягнемо євроінтеграції румунської громади. Ми це досягнемо шляхом входження України до Європейського Союзу… І я вважаю, що тільки це – шлях уперед, а не роздача паспортів десь під столом».

   Угорщина, як я вже зазначав вище, й Румунія активно видають свої паспорти громадянам України, а українська влада, тобто держава, мовчки спостерігає за цим процесом, обмежуючись лише усними зауваженнями на їхню адресу Міністра закордонних справ України, підтвердженням чому є наведене нижче повідомлення МЗС. В Криму уже доспостерігалися… Щось тут не так з державними керівними кадрами.

   Навіть та важлива засторога, що Угорщина, Румунія й Польща є членами НАТО і ЄС, котрі не допускають територіальних зазіхань своїх членів на сусідів, не повинна заколисувати українську владу (зверніться до мого матеріалу «ЄС – Україна: безвіз, безліс чи безшанс? Український шанс – твердий курс на США і НАТО, як надвагому складову частину української мрії!»), якщо вона дійсно хоче аби Україна відбулася як повноцінна держава (моя стаття «6Д + 3П, або Що необхідно Україні для успіху» розказує, що для цього треба робити), адже свої національні інтереси необхідно завжди жорстко пильнувати.

   А тепер познайомимося із отим згаданим вище повідомленням МЗС від 12 січня2018 року під назвою «Україна та Румунія домовилися напрацювати спільний документ щодо імплементації нового Закону України «Про освіту», цитую: «Керівники зовнішньополітичних відомств обговорили актуальні питання порядку денного українсько-румунських міждержавних відносин. Сторонами досягнуто домовленості напрацювати спільний документ щодо імплементації нового Закону України «Про освіту», зокрема його 7 статті, яка стосується використання мов у навчальному процесі.

   Спільно з офіційними чинниками румунської сторони проведено зустріч з представниками румунської громади, керівниками та викладачами румуномовних навчальних закладів області. В ході зустрічі обговорено шляхи врахування рекомендацій Венеціанської комісії стосовно статті 7 освітнього закону…

   Міністри закордонних справ України та Румунії спільно з керівниками освітніх міністерств України та Румунії взяли участь в урочистому відкритті в с.Йорданешти Чернівецької області новозбудованої загальноосвітньої школи з румунською мовою викладання, та вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблого на сході України буковинця Володимира Анадиба (загиблого від чого, чому не сказано, що він загинув як воїн під час війни, боронячи Україну від ворога – російського агресора? – примітка моя).

   Сторони також відвідали румуномовний Карапчівський ліцей ім. Міхая Емінеску».

   І ані слова немає про румунську паспортизацію громадян України! Як немає й жодного слова про відстоювання на паритетних засадах інтересів українців у Румунії! Сумно…

   Ось що з приводу цієї сумної ситуації написав у Facebook 14 січня 2018 року чернівецький журналіст Юрій Чорней: «Спостерігаючи за тим, як міністр закордонних справ Румунії забивав цвяхи у домовину вітчизняної дипломатії на спільній з українським колегою прес-конференції у Чернівцях, не міг позбутися відчуття алогічності всього дійства. Уряд Румунії хоче, пропонує, вимагає, наполягає...Мова навіть не про те, що друзі, зазвичай, так себе не ведуть. Хоча саме у міцній дружбі України з Румунією переконував присутніх наш міністр Клімкін. Інколи навіть починало здаватися, що це якісь спеціальні ритуальні заклинання, якими посадовець намагався задобрити капризного партнера. Холодний тон румунського міністра, який наполегливо гнув свою лінію,засвідчив: всі намагання заговорити проблему компліментами виявилися марними.Сусідка має свої інтереси, якими не збирається поступатися…

   Я наївно думав, що так звана «мовна стаття» Закону України «Про освіту» ухвалювалася з метою виправлення катастрофічної ситуації з вивченням державної мови у закладах освіти для національних меншин. І власне навколо цього сторони мали би вести переговори: як допомогти дітям етнічних румунів, угорців... легше інтегруватися в українське суспільство, зберігаючи при цьому власну національну ідентичність. Натомість з настійливих намагань румунського міністра забезпечити румуномовним громадянам України якісь додаткові умови для навчання рідною мовою у непосвяченого слухача – якогось німця, американця чи британця – могло скластися враження, що в Україні взагалі не існує навчання мовами нацменшин.

   Судячи зі слів румунського міністра, який фактично нав’язав Україні свій предмет для обговорення, мова йде вже не просто про збереження statusquo, яке існувало до ухвалення Закону «Про освіту», а про отримання додаткових освітніх преференцій. Так ніби першопричина, яка спонукала до ухвалення «мовної статті»цього закону просто випарувалася. Тиск Румунії був настільки очевидним, що мені навіть довелося уточнити: чи я правильно розумію те, що відбувається просто на наших очах. Дітям етнічних румунів у державних українських школах ще треба вчити державну українську мову? Міністр дружньої країни поблажливо відповів, так. Хочеться сподіватися, що вітчизняна дипломатія почула відповідь румунського посадовця на питання українського журналіста і повернеться на переговорах до власного порядку денного, а не нав’язаного друзями (ці румунські друзі, як їх називає Павло Клімкін, діють заодно з російськими ворогами України в контексті Закону «Про освіту», не маючи при цьому юридичних підстав для звинувачення української сторони у порушенні прав нацменшин, що підтверджує й Висновок Венеціанської комісії CDL-AD(2017)030-e, котрий Україна взяла до виконання, але Теодор Мелешкану, напевно як справжній румунський друг українців, продовжує гнути своє про шкідливість статті 7 освітянського закону для етнічних меншин, що бачимо вище – примітка моя).

   І вже точно останнєспостереження, яким поділився глибоцький колега. Присутній на відкритті школи у Йорданештах міністр національного виховання Румунії Лівіу-Маріана Поп принагідно згадав, що свою педагогічну кар’єру розпочинав в українській державній школі в Румунії. Розповів він про цей епізод біографії, звісно, румунською. Хоча міг бодай слово, маючи такий досвід роботи, промовити українською, – сказав колега. Власне так, як на його місці вчинив би перший ліпший український вчитель зі школи для національних меншин. В Україні вчителі таких національних шкіл, окрім державної української, точно знають і ту мову, яку викладають. Невже викладачу української школи в Румунії, нехай навіть колишньому, не обов’язково знати мову національної меншини? Бо викладання там все одно ведеться державною румунською».

   Міркування Юрія Чорнея дуже влучно характеризують реалії румунсько-українських відносин, у яких Бухарест веде себе наче «старший брат» Києва. Так само по-«старшобратськи», тільки значно агресивніше, діє й Будапешт. Менш яскраво в освітньо-паспортних питаннях – Варшава, хоча у історичних – дуже яскраво. Значить Київ їм це дозволяє. Але чи мають вони для цього підстави? Щоб отримати відповідь на дане питання, порівняймо забезпеченість прав національних меншин  в освітніх галузях (Польща через наведені вище факти випадає з даного аналізу) України, Угорщини та Румунії…

                                                Як справи у нас в Україні та як у них?

   5 вересня 2017 року появилося звернення до Президента УкраїниПетра Порошенка, Голови Верховної Ради України Андрія Парубіяі Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, підписане головоюТовариства угорської культури Закарпаття ВасилемБрензовичем (народний депутат України 8 скликання, обраний за списком політичної партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність»), головоюДемократичної спілки угорців України Ласло Зубаничем,головоюЗакарпатського угорського педагогічного товариства Ілдиком Оросом, єпископом Закарпатської реформатської церкви Шандором Заном Фабіаном, єпископом Закарпатської римо-католицької церкви Анталом Майнеком та священиком Мукачівської греко-католицької єпархії Ференцом Демком, де сказано таке: «Поправки до освітнього законопроекту суперечать Конституції України, зазначеним там правам та свободам. Це все можна розглядати як кроки, які штучно хочуть пришвидшити процес асиміляції нацменшин.

   З повагою просимо вас скористатися своїми конституційними повноваженнями та вплинути на те, щоб у Верховній Раді, коли розглядатимуть чергові поправки до освітнього законопроекту, врахували й права національних меншин і відповідно до Конституції України та міжнародних зобов’язань і надалі їх гарантували».

   Міжнародна організація «Румунська спільнота України» 7 вересня 2017 року через ЗМІ звернулася з відкритим листом, якийпідписали її президент Попеску І. В., відповідальний секретар Божеску А. В. та голова сенату Терицану В. Д, до Президента України із проханням накласти вето на прийнятий 5 вересня 2017 року Верховною Радою України Закон України «Про освіту», оскільки він, на їхню думку, суперечить Конституції України і прокладає «шлях до мовної асиміляції національних меншин».

   21 вересня 2017 року Закарпатська обласна рада прийняла звернення до Президента України, в якому зазначила: «Висловлюємо своє занепокоєння і просимо Вас, вельмишановний Петре Олексійовичу, застосувати надані Вам законодавством України повноваження – внести правки або накласти вето на проект Закону України «Про освіту».

   Чернівецька газета «Час» у своїй інтернет-версії 28 вересня 2017 року розмістила статтю під назвою «Зрадників – на палю. Хто з ким і проти кого на Буковині», що містить таку інформацію: «На території Буковини перший камінь у спину Україні кинули… депутати обласної ради. Зокрема, член фракції ВО «Батьківщина» Степан Мітрік, директор Красноїльської гімназії. Він недавно звернувся до… голови облради Івана Мунтяна, аби той вніс до порядку денного найближчої сесії звернення до Президента та ВРУ з приводу Закону про освіту…

   Народний депутат України Григорій Тімішпершим подав негативний приклад боротьби проти Закону про освіту

   А що ж підписанти? Багато з них – державні службовці, яких Президент призначив на посади, аби вони берегли інтереси України. Натомість вони подалися захищати чужі нам інтереси.

   Невже вони досі на посадах? Виходить, що Україна з кишень усіх громадян-платників податків їм платить, а вони відстоюють інтереси Росії, Румунії, Угорщини… У якій ще країні світу є таке?! Ні у якій!!!».

   Тепер знову повернемось до закарпатської ситуації. «ЄП» 12 жовтня 2017 року опублікувала матеріал Дмитра Тужанського «Новий рівень угорського конфлікту: хто стоїть за вимогами відокремлення Закарпаття», в котрій автор пише: «Останні два роки Кремль системно маніпулює амбіціями Будапешта у питанні захисту закордонних угорців в Україні та їхнього права на автономію, яку урядова команда настирливо просуває...

   Мета банальна: показати, що Україна тріщить по швах і «громадянська війна» можлива не тільки на Донбасі, а під кордоном з ЄС, мовляв, Закарпаття нічим не відрізняється від Донецька чи Луганська, тільки там не росіяни, а угорці. Що Будапешт не просто має серйозні територіальні претензії, а сама ж область хоче автономії.

   Відтак, якщо ще до 2015 року для дестабілізації ситуації в Закарпатті Кремль експлуатував переважно тему «русинства» та через російські та проросійські ЗМІ в Україні проголошував «русинські автономії», то останні роки – саме угорські

   Пік був досягнутий у травні, коли одночасно в кількох районах Закарпаття, де мешкають угорці (Берегівський та Виноградівський райони), були встановлені чималі конструкції (стели) з написами угорською мовою: «Вас вітають угорці у Виноградівському районі», «Берегівський район. Земля угорської мови»…

   Історія з цими угорськими стелами – кричуща, відкритих питань – купа, в тому числі до наших спецорганів, місцевих посадовців. Але найгірше в ній те, що закарпатські угорці та Будапешт тоді не повірили СБУ, яка звітувала про російський слід.Натомість вбачали у цій провокації слід Києва, який у такий спосіб намагається «дискредитувати»угорську нацменшину та її вимоги…

   Через такі системні провокації на Закарпатті готувався грунт в угорській нацменшині, а відтак і в оточенні Орбана, під новий мовний закон. У підсумку вийшло, що під освітній, хоча суперечки точаться навколо мовної статті, а отже, план Росії спрацював.

   Саме звідси йдуть апокаліптичні заяви угорської сторони про закриття угорських шкіл та тотальну українізацію. Чи навіть абсурдні розповіді про те, що заборонять молитися в церкві угорською. Сьогодні це дуже популярна «страшилка»серед закарпатських реформатів та римо-католиків…

   Звичайно, списувати все на Росію – легковажно та безвідповідально, бо між Україною та Угорщиною є ще чимало факторів для непорозумінь. Але роль Москви вагома, її дуже важливо розуміти, аби максимально вичистити дискурс українсько-угорських відносин від гібридного впливу».

   Як тут не згадати «Закарпатську народну республіку», про котру вже йшлося вище…

   Прикро, що спецоперації Росії вдаються, бо це означає, що їхні ідеологеми потрапляють на благодатний грунт у Закарпатті та Угорщині. Якби там не було людей, котрим близькі ідеї автономії, про котру, не криючись, говорить Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт (дивіться вгорі), то й російські провокації на цю тему в Закарпатті не мали б успіху. Отакі-то невтішні реалії…

   Вже згадувана вище газета «Час» 19 жовтня 2017 року опублікувала статтю «На Буковині почалося розхитування соціально-політичної ситуації», вказавши наступне: «Лідери громадських організацій румунів разом з опоблоківцями 17 жовтня організували пікет проти Закону України «Про освіту»

   Подібне до Мітріка з ВО «Батьківщина» звернення зареєстрував депутат від «Опозиційного блоку» Дмитро Павел. Після цього окремі лідери румунських громадських організацій подали заявку на проведення пікету під стінами обласної ради. До них знову ж таки долучився й «Опоблок»…

   До стін обласної ради прийшли 150-200 пікетуючих. Був з ними…Василь Терицану. З'явилася й Ауріка Божеску. Були румунські попи Московського патріархату, очолювані Михайлом Жаром...

   Тримали гасла про відміну 7 статті «Закону про освіту» та слогани: «Не крадіть нашу рідну румунську мову». Василь Терицану надавав слова своїм. Ледве випросила у нього мікрофон директор Департаменту освіти й науки ОДА Оксана Палійчук. Вонаєдиназі всієї представницької та виконавчої влади зуміла зрозуміло на фактах переконувати присутніх у тому, що ніхто ніколи не зазіхав на мову національної меншини на Буковині. Навпаки, у Чернівецькій області нині є 63 школи, де всі предмети викладають румунською мовою, 18 шкіл двомовних. До речі, у Румунії є тільки один ліцей, де викладання ведеться українською. І нема жодної школи, де б усі предмети викладали українською мовою

   Далі румуни з попами Московського патріархату та «Опоблоком» вимагали скасування 7 статті Закону «Про освіту». Склалося враження, що сам закон і 7 статтю вони не читали. А якщо читали, то не вникли у її суть…

   – Ганьба! Ганьба! Ганьба! – скандували румуни з попами Московського патріархату.
   – Проти чого «Ганьба»? – запитала Оксана Палійчук. – Я переконана, що разом з рідною, кожна людина повинна знати і послуговуватися державною мовою.
   Чому «Ганьба»? Кому потрібне таке несправедливе ставлення до держави, у якій живеш? І що криється за ширмою протесту проти Закону «Про освіту»

   P. S. Буковинська влада в цих умовах повела себе, як останні боягузи. З облради не було жодного керівника: ні голови, ні його заступників, які б могли відстоювати інтереси держави… Якщо вони думають, що проблему можна замовчати, пересидіти, переховатися і потім знову керувати – не вдасться! За дії як і за бездіяльність треба буде відповідати…  

   Голова ОДА Фищук на переговорах з ініціативною групою вів себе ніби угодовець. Він не зумів захистити ні президента, який підписав Закон «Про освіту», ні Україну від неправомірних вимог, які йому зачитували колишні регіонали Василь Терицану та Ауріка Божеску (ці громадські діячі були депутатами обласної ради від партії регіонів, котра розпалила війну на Донбасі). Більше того, Фищук взяв на себе роль передавальника ультиматуму пікетуючихПрезиденту України. А сам усунувся від вирішення проблеми…

   І, насамкінець, окремі пікетуючі почали висловлюватися про те, що Чернівецька область – це Румунія. Була, є і буде.

   Хто понесе відповідальність за прояви сепаратизму на Буковині?!».

   27 листопада 2017 року на інтернет-сторінці уряду Угорщини бкло розміщено інформаційне повідомлення «Сем’єн Жолт обговорив права меншин в Україні», де сказано, що Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт, відповідальний за національну політику, провів переговори з депутатом українського парламенту Нестором Шуфричем, під час яких обговорювали українську поточну політичну ситуацію, а також питання, пов’язані з українсько-угорськими відносинами, українськими угорцями та українським громадянством і що сторони домовились про підтримку свободи вибору громадянами кількох громадянств та захист набутих прав меншин.

   Додам, що Нестор Шуфрич є членом парламентської фракції політичної партії «Опозиційний блок», сформованої з проросійських регіоналів, і близьким соратником Віктора Медведчука – кума Владіміра Путіна та палкого любителя Росії, не дивлячись на те, що вона розв’язала війну проти України, окупувала частину української території і вбила більше десяти тисяч українських жителів. Отакий-то порадник з України в угорської влади!

   І знову – до Буковини. Інтернет-портал «BukNews» 25 грудня 2017 року оприлюднив матеріал «Диригент антиукраїнського оркестру», в якому читаємо наступне: «…виступи буковинських румунів проти Закону України «Про освіту» тільки на перший погляд були стихійними. На публіці виступали Василь Терицану та Ауріка Божеску, свою «принципову позицію» у соцмережах висловлював лідер обласного «Опозиційного блоку», депутат обласної ради Дмитро Павел. Насправді ж ними диригувала вправна рука… громадянина Румунії, заступника голови «Румунського культурологічного центру Єудоксіу Гурмузакі» Євгена Патраша…

   Після навчання у школі Євген Патраш вступив до Чернівецького державного університету і навчався на найпрестижнішому в часи «застою» історичному факультеті, який був головною кузнею кадрів для партійного активу КПРС, КДБ та інших державних структур…

   У буремних 1990-х роках певний час Євген Патраш працював у компанії «Лукойл-Румунія», де відповідав за юридичне забезпечення входження на румунський ринок російського олігархічного капіталу.

   …на початку 1990-х він став одним із засновників першого в Чернівецькій області румунського національно-культурного товариства, яке пізніше стало називатися «Товариством румунської культури імені Міхая Емінеску». У 1990-1993 роках Євген Патраш був спочатку секретарем, а відтак і заступником голови цієї організації.

   Досвід такої громадської діяльності неабияк згодився, бо дав Євгену Патрашу широкі знайомства і він потрапив до тоді ще вузького списку «благонадійних співвітчизників за кордоном», на яких Бухарест покладав особливі надії. Особливо прийшлося до душі румунським політикам  відверте україно- та молдавофобство братів Патрашів, їхнє заперечення очевидних історичних подій та готовність і словом, і ділом служити ідеям відновлення «історичної справедливості» та вимагати відродження «Великої Румунії»…

   У травні 2001 року, на запрошення тодішнього завідувача кафедри політології та соціології ЧНУ Анатолія Круглашова Євген Патраш (на той час вже не громадянин України і громадянин Румунії) приймає участь у першій міжнародній науковій конференції «Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин». Через рік виходить із друку його промова на конференції «Вопрос защиты прав национальных меньшинств во взаимоотношениях Украины, Румынии и Республики Молдова»…, яку можна вважати…програмною і такою, що повністю розкриває світогляд і мотиви поведінки Євгена Патраша. Під невинною назвою вміщено кілька ключових тез, які сьогодні…чітко пояснюють звідки бере свій початок той процес… Отож, слово автору:

   Украина должна официально признать, теоретически и практически, этническую идентичность румын/молдаван (сторінка 322);

   – Политика «молдаванизации» румын продолжалась вплоть до начала 90-х годов, охватывая, в первую очередь, населённые пункты, находящиеся в прилегающей к Черновцам зоне... Расчленение и в дальнейшем «молдавского» сегмента румынне имеет ничего общего с точки зрения научного обоснования, а значит не может найти себе места в новых условиях взаимоотношений трёх стран (сторінка 323);

   – Сюрпризы льются постоянно как из рога изобилия.административный перевод бывших школ с русским языком обучения на украинский в местах компактного проживания румын без ведома родителей, неприведение сети учебно-воспитательных заведений в соответствие с национальным составомнаселения в случаях с румынскими населенными пунктами... (сторінка 327);

   Настойчивая и планомерная кампания по подготовке перевода национальных школ на государственный язык обучения не имеет никакого законного, политического либо морального оправдания (сторінка 327)

   Коли викласти ці одкровення простою мовою, то отримаємо таке: Україна – це держава, що йде сталінською дорогою і помилково вважає молдаван окремим народом, а насправді ніяких молдаван немає і бути не може. Україна – це держава, яка умисно утискає права українських румунів на освіту рідною для них мовою і мало не під дулом пістолета заставляє українізувати школи…Україна – це держава, яка не дотримується своїх міжнародно-правових зобов’язань у сфері захисту прав національних меншин.

   Як бачимо, викладені у далекому 2001 році патрашеві думки дружнім хором повторюють у 2017 році, зібрані під дахом «Румунського культурологічного центру Єудоксіу Гурмузакі», діячі – Василь Терицану, Ауріка Божеску та інші борці проти Закону «Про освіту»

   В листопаді 1999 року громадянин України Патраш Євген Миколайович звернувся до Президента України Леоніда Кучми із клопотанням надати дозвіл про вихід із громадянства України. 30 червня 2000 року Указом №843/2000 це клопотання було задоволено... До честі Євгена Патраша, він, як-то кажуть, заднім числом спробував поступити як законослухняний громадянин, бо в Україні подвійне громадянство не дозволено. Отож, він спочатку набув громадянства Румунії, а вже після того розпрощався із українським.

   Читайте закінчення - Ч. 3.



Рекомендовать запись
Оцените пост:




Мої фото


Метки

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Blog Live

4 дн назад Георгій Манчуленко делает запись Дружбани-нєдорослі


18 дн назад Георгій Манчуленко делает запись Дружбани!


ОБОЗ.ua