file000931h-zh2ic.jpg
Георгій Манчуленко  26.02.2018 15:48:46

«Друзі» України? Ч. 3

   Читайте початок статті, Ч. 2.

   Громадянство Румунії Євген Патраш отримав ще… в 1996 році, коли йому 22 жовтня було видано паспорт громадянина Румунії для поїздок за кордон № 003146835. Ідентифікаційну ж картку громадянина Румунії RT № 174896 він отримав рівно через 61 рік після, як стверджує Патраш, «незаконної анексії території Чернівецької області радянськими окупаційними військами» – 28 червня 2001 року. Ось вона тонка іронія історії…

   На цьому, схоже порядність і законослухняність Євгена Патраша скінчилися, бо закордонного паспорта громадянина України АС № 967215 він так і не здав та продовжував ним користуватися…

   На вулиці 2013 рік…А на початку березня в Чернівцях реєструють громадську організацію «Румунський культурологічний центр Єудоксіу Гурмузакі». Список засновників промовистий – на його чолі зіц-голова Василь Терицану з дружиною Оленою, а за їх спиною, звісно, Євген Патраш (який вже прикупив собі квартиру в Чернівцях по вулиці Коперника). Окрім них – головний редактор газети «Зоріле Буковіней» Микола Тома з дружиною Фелічією та донькою Діаною; подружжя Андрієш – Федір та Марія; знаний художник Михайло Єлісоветій…; вчителька Чернівецької гімназії № 6 Лариса Жар; історик Степан Гостюк та поет Ілля Зегря; директор Карапчівського ліцею Євген Товарницький та колишній начальник відділу освіти Герцаївської РДА Марія Візітів; сільський голова Магали Олена Нандриш.

   Нічим помітним ця організація два роки не займається, існує, як-то кажуть, «на папері». Проте ця тиша оманлива. Насправді, Євген Патраш підшуковував, на своє ім’я за власні (???) кошти купляв (близько 120 тисяч євро) та капітально ремонтував приміщення для центру. Роботи було багато і відтак лише 10 травня 2015 року на вулиці Ольги Кобилянської помпезно відкрили «Румунський культурологічний центр Єудоксіу Гурмузакі»… Тоді анонсували, що при центрі діятимуть т.зв. «департаменти» освіти та шкіл, культури та літератури, а також бібліотека «Міхай Емінеску» та кафе «Бухарест». Але, певне, забули згадати, що це лише видима частина айсберга…

   Насправді ж,окрім культурологічних питань приміщення центрувикористовується як… пункт прийому документів на отримання громадянства Румунії. А це, подейкують, справа дуже прибуткова… У 2015 році джерела «Часу» казали, що повний пакет послуг Євгена Патраша з такого делікатного питання як отримання громадянства Румунії, коштував від 1200 євро.

   Напевно про подібну діяльність Євгена Патраша не підозрювало керівництво «Румунського інституту культури», яке у грудні 2015 року нагородило його відзнакою за внесок у розвиток відносин румунів України із «матір’ю Румунією». Так і написали – за заслуги перед румунським народом в Україні був нагороджений адвокат Євген Патраш. А те, що це не чергове брязкальце, а справді серйозна нагорода, свідчить хоча б те, що «Румунський інститут культури» діє при МЗС Румунії і фактично виступає тимтроянським конем, якого засилають за стіни кожної держави, до якої румунські горе-патріоти і прихильники «Великої Румунії» мають хоча б найменші претензії…

   І лише в 2017 році виявилося, що не для однієї паспортизації створював Євген Патраш із товаришами «Центр Гурмузакі». Майже всі його засновники та активні діячі тим чи іншим чином доклалися до протестів проти Закону «Про освіту».

   …мітинг під стінами облдержадміністрації…став єдиним за багато років проявом, по-суті, політичного протесту чернівецьких румунів».

   Але все ж таки, яким реально є стан справ з освітніми правами національних меншин в Україні? Для відповіді на це питання нагадаю ще раз дані, котрі наведені вище Сергієм Головатим, а саме: на території України діє 581 школа виключно з російською мовою викладання, є 78 шкіл виключно із румунською мовою навчання, функціонує 71 школа виключно з угорською мовою викладання. Але він наголошує, що «навчання… виключно мовою національної меншини… не допускає жодна країна Європи!..».

   То як справи у них? Яка там практика із забезпеченням культурно-мовних потреб українців?

   В Угорщині під тиском тривалої асиміляції українська діаспора налічує лише орієнтовно 8 тисяч осіб, українська офіційно визнана мовою національної меншини, але при цьому ні початкових, ні середніх шкіл з українською мовою викладання немає.

   У Румунії після багатолітної асиміляції проживає 60 тисяч етнічних українців та там також немає шкіл із викладанням українською мовою. Єдиним українським навчальним закладом є ліцей імені Тараса Шевченка в місті Сигіт (Сигіт Мармароський, Сігету Мармацієй), в якому навчається менше 200 учнів.

   Не йдеться вже про Росію з її асиміляційною політикою, де, за неофіційними даними, проживає близько 10 млн українців, а українських шкіл немає взагалі

   При цьому Угорщина й Румунія – члени НАТО та ЄС. Вони мали б виконувати норми міжнародного, європейського права, ті ж висновки Венеціанської комісії, зокрема рішення CDL-AD(2017)030-e, до чого Будапешт і Бухарест так палко закликають Київ. Але ж, як бачимо, факти – річ уперта. Вони яскраво засвідчують, що Україна повністю дотримується міжнародно-правових норм у забезпеченні прав національних меншин, чого не скажеш про Угорщину та Румунію щодо українських меншин на їхніх територіях, де справи зовсім невтішні, а про Росію й говорити нічого.

   То чим невдоволені угорська, румунська чи російська громади в Україні?! Що їм не вистачає? Чому вони під патронатом влади Угорщини, Румунії та Росії створюють непотрібну напругу в українському суспільстві? Не хочуть вчити українську державну мову?! Ну то нехай ще раз подивляться на норми міжнародного права, зокрема в освітній сфері, на Конституцію України і почнуть їх виконувати, як це робить Україна – їхня Батьківщина. Чи вони не вважають Україну своєю Батьківщиною?

   Адже ж ситуація в Закарпатті на території України, де у Берегово 75 % випускників шкіл, навчаючись угорською, не склали іспиту (ЗНО) з української мови, є ненормальною. Замість того, щоб пістя закінчення школи в місцях компактного проживання українських угорців про знання української говорити «Nem tudom» (угорською) – «Я не знаю», має бути «Тudom» – «Я знаю», знаю українську і знаю угорську, а не російську та угорську, як було колись, чи лише угорську. Отоді це буде правильно й по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи.

   Якщо порівнювати Закарпаття з Буковиною в освітянському аспекті національних меншин, то ситуація з українськими румунами у Чернівецькій області не набагато краща, а ще ж є Одещина. І тому такий стан справ зі знанням румунською меншиною в Україні української мови є теж неправильним. Буде правильно й по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи, коли кожен український румун казатиме, що він знає українську і знає румунську, а не російську та румунську, як було колись, чи лише румунську.

   Україна, офіційно прагнучи набути членства у НАТО (моя робота «Це теж нарешті дійшло!» підтверджує даний факт) і ЄС, по відношенню до своїх національних меншин діє по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи, як каже ВК.

   Саме так, по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи мають поступати й українські румуни та угорці, а не так, як хоче румунська влада (відповідні факти дивіться вище, зокрема там, де йдеться про зустріч Міністрів закордонних справ України і Румунії в Чернівцях) чи угорська, доказом чому є розміщене 24 січня 2018 року на інтернет-сторінці уряду Угорщини повідомлення «Має бути юридична гарантія того, що український уряд консультуватиметься із закарпатськими угорцями», в якому наведені такі слова Петера Сійярто: «Україна не повинна вводити в дію закон про освіту, допоки вона попередньо не узгодила його з представниками угорської меншини. Обіцянок недостатньо, нам потрібні юридичні гарантії… Київ порушив міжнародні стандарти захисту меншин. Будапешт зацікавлений у неодмінному вирішенні цієї проблеми за умови сприяння інтересам українських угорців… При відсутності юридичних гарантій Угорщина залишає за собою право блокувати всі існуючі міжнародні ініціативи України в рамках Європейського Союзу і НАТО».

   Угорський уряд, зокрема МЗС, не може не знати реальних вимог Закону України «Про освіту», але його офіційні повідомлення все одно поширюють неправду, хибні дані про нього, при чому вже й після рішення Венеціанської комісії. Та Комісія забаганки Будапешта про навчання українських угорців лише угорською мовою аж до закінчення середньої школи відкидає. Підтвердження цього читайте далі…

                                          Секретар ВК: «Ні, ми не поділяємо цю позицію»

   25 січня 2018 року секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт у своєму інтерв’ю під красномовною назвою «Секретар Венеціанської комісії: від Угорщини до України лунають дещо штучні вимоги» редактору інтернет-видання «Європейська правда» («ЄП») Сергію Сидоренку відносно Закону України «Про освіту» сказав таке: «…Ми з Україною співпрацюємо активніше, ніж з будь-якою іншою державою

   Рекомендації Венеціанської комісії не є зобов’язуючим документом

   Тут треба чітко розділити на дві частини – щодо мов меншин, які є мовами ЄС, і щодо інших. Відмінність між нормами закону щодо цих груп надто велика, останні опинилися в значно гіршому становищі щодо перших.

   І, схоже, тут є проблеми з дотриманням Конституції України, яка окремо згадує про російську мову і не згадує про жодну іншу…

   Що ж до європейських мов, то рішення може бути знайдене, приміром, за допомогою нових законів, підзаконних актів, інструкцій міністерства.

   …Україна має виконати міжнародні зобов’язання і дозволити діяльність приватних шкіл із викладанням мовою меншин. Також треба змінити перехідний період– такі серйозні зміни не мають відбуватися надто швидко. 

   – Отже, ви наполягаєте, що закон можна поліпшити до достатнього рівня без внесення змін, в тому числі до ст. 7?

– Щодо меншин, мови яких є мовами Євросоюзу – так, це можливо.

– Просто від наших угорських сусідів ми чуємо вимоги змінити саме цю статтю.

– Так, це лунає – але це дещо штучна вимога.

   У ст. 7 є достатня гнучкість, і… вона цілком може бути використана для гарантування прав угорської, румунської, болгарської, грецької тощо. Немає жодних юридичних перепон для цього.

   – Ключова проблема у діалозі з Угорщиною – в тому, що вона наполягає на неприпустимості будь-якого скорочення прав меншин. Мовляв, якщо зараз можна вчитися лише угорською від дитячого садка до університету, то ця можливість має бути збережена назавжди. Вони кажуть, що це гарантовано європейським та міжнародним правом.

Ні, ми не поділяємо цю позицію. Ми вважаємо, що держава може перейти від суто угорськомовної системи до змішаної, за якої частину годин буде викладання угорською, частину – українською.

   Понад те, це навіть краще для самих учнів, якщо вони будуть отримувати навчання двома мовами...

   Водночас державна мова також має викладатися у достатньому обсязі, зокрема, щоби людина мала можливість інтегруватися, була конкурентною на ринку праці – а для цього потрібно добре говорити українською, а не лише угорською.

   Але саме по собі двомовне навчання – це перевага…

   Звичайно, громадяни повинні знати державну мову!».

   Ну як ще чіткіше можна сказати за Томаса Маркерта, що ні Угорщина, ні Румунія, ні всі інші зовнішні критики Закону України «Про освіту» не мають для цього ніякої юридичної бази, а контраргументи відносно його (ВК) позиції про російську мову уже викладені у вказаних угорі рішенні КСУ, моїй публікації «За мову солов’їну! За Україну!», інтерв’ю Сергія Головатого, статті «Старші брати лишилися в минулому: Павло Клімкін про вимоги щодо освітнього закону» та роз’ясненні МОН «Позиція МОН щодо опублікованого висновку Венеційської комісії: Міністерство дякує за роботу Комісії та готове імплементувати рекомендації».

   До речі, ну а якими правовими підставами тоді послуговувався уряд Угорщини, безапеляційно неправдиво критикуючи Закон України «Про освіту»?! Чи не рекомендаціями «Опоблоку» устами Нестора Шуфрича?

   Так само – парламент Угорщини, котрий, як уже зазначалося мною вище, 19 вересня 2017 року одностайно (!) прийняв рішення із засудженням українського освітянського закону, керуючись повністю неправдивими даними щодо нього. Угорські парламентарі, навіть якщо їх неправильно інформував угорський уряд, не можуть не знати (вони ж мають розум чи ні?), власне як і самі урядовці, реальних вимог даного закону.

   Значить вся ця дезінформація робиться свідомо! Чому?

   Українська влада (повинна бути краща, ніж та, що змальована у моїй публікації «Розкоші й злидні українських куртизанок можновладців…»), включаючи спецслужби, має знати відповідь на це питання, щоб адекватно реагувати на загрози національній безпеці України.

   Я думаю, що в Угорщині є люди й з іншими поглядами на українсько-угорські стосунки, котрі мали б бути рівноправними та дружніми (саме на такій позиції стоїть Україна), але, очевидно, що ці люди складають меншість, бо якби їх була більшість, то була б і інша влада в Угорщині – не зверхньо-«старшобратська» за зразком Росії.

   Та все ж, таки звідки береться отака зверхність угорської влади по відношенню до України?

   Не дає спокою Австро-Угорська (дуалістична) імперія, в якій Угорське королівство мало широку самостійність у внутрішніх справах і котрому під опіку було віддане Закарпаття, де серед жителів складали більшість русини-українці? В той же час Буковина та Галичина, де також мешкали русини-українці, відійшла австрійській частині імперії, яка менше пригнічувала буковинських і галицьких русинів, ніж угорці в Закарпатті, але імперія є імперія.

   Якраз українців у цих трьох краях Австро-Угорщини називали русинами або рутенами (латинізовано)  чи руснаками, що є одним і тим же. Така тодішня назва українців говорила про їхнє походження з древньої Русі, центром котрої був Київ, тобто українці є руськими людьми. Русь із Московщиною немає нічого спільного. Моя робота «Вперед – у минуле!» служить доказом цього. Русь – це Україна, Україна – це спадкоємиця Русі, Київ був, є й залишиться її столицею, а московити нахабно присвоїли собі руське походження. Натомість Московія, як показано вгорі у статті «Новий рівень угорського конфлікту: хто стоїть за вимогами відокремлення Закарпаття», активно розігрувала в Закарпатській області тему «русинства» (згодом переключилась на підтримку автономії угорців), вдаючи, що русини – окремий народ, чого, насправді, й близько немає. Окремішність русинів також підтримується окремими політичними колами у сусідніх із Закарпатським краєм України державах. Невже їхні інтереси співпадають з московськими?! Будь-які розмови та дії будь-кого на підтримку міфічного, окремого від українців, «русинського народу» є загрозою національній безпеці України, котру українські спецслужби мають швидко нейтралізовувати, щоб не повторювалася сумна ситуація, змальована у моєму дослідженні «Українські спецслужби провалилися!». Отут українська влада мала би проявити свою твердість, жорстко вказуючи владі тих держав, звідки підживлюється «русинство», на шкідливість і неприпустимість такої політики щодо русинів-українців та України, а ще жорсткіше вона повинна би діяти проти апологетів «русинства», як окремої національності, на українській території: захист національних інтересів України служить запорукою існування української державності, а для того, щоб могти їх належно захищати, Україна має бути сильною (що й продемонстровано у моїй праці «Чим Україна лякає Північну Корею? Або Україна має законне право на володіння ядерною зброєю та відновлення ядерного статусу!»).

   Імперії чи їхні залишки – держави з фантомними імперськими болями або інші окупаційні зайди, які свого часу володарювали над українством, ніколи належним чином не піклуватимуться про українців. Українська доля – в українських руках!  

   Якою б не була імперія (освіченою, відносно прогресивною чи реакційною й малоосвіченою), вона залишається імперією (Росія в її нинішньому вигляді – так само) зі своїм одвічним принципом: «Поділяй і володарюй». Але в Україні, на жаль, ще є люди, які підтримують встановлення і встановлюють пам’ятники імператорам, цісарям та іншим представникам імперій, котрі рвали українську землю на шматки. Як називати таких людей, вирішуйте самі.

   А українцям треба таку будувати державу і таку вибирати владу, щоб діяла так, а ми їй у цьому допоможемо, аби нас жоден чужинець не ділив та не володарював над нами, щоб українців більше ніхто не пригнічував і не принижував, вивищуючись над руснаками, як то показав далі видатний український письменник, поет, перекладач, учений Іван Франко у своєму оповіданні (Зібрання творів у 50-ти томах. – Наукова думка, Київ, 1979. – Т. 20. – с. 22 – 23, 25, 26, 27) під назвою

                                                                         «Чиста раса»

   Цитую: «Прошу поглянути на он тих дикарів.

   – Поперед вікна вагона знов мигнула компанія русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь. – Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що се знов інша раса, дика, неспосібна до цивілізації, вимираюча, мов американські індіани при зближенні європейців. До тих руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкається, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути, та й годі…

   – Я не знаю, – говорив далі пан З.(за словами автора даного оповіданняпан З.– багатий потомок угорської шляхти, з яким йому (автору) довелося частину дороги їхати разом у одному купе потягом із Будапешта до Львова влітку 1895 року – примітка моя)з добродушно-погордливим усміхом, – там, за Карпатами, говорять і думають, що ми мадяризуємо руснаків. Се не брехня, се дурниця! Мадяризувати – се значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та се ж був би найтяжчий злочин, поповнений на мадярській нації, на чистоті її раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом – се ж підкопування нашої власної будущини. Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадяризувати. Ми поклали їх на етаті вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюється, поки саме їх існування не станеться історичним спомином. Руснацькі комітати – се наша «Індіен резервешен» (Indian Reservation – так зовуться в Північній Америці сторони, полишені для диких індіан – примітка автора оповідання), і вона так само з кождим роком зменшується, як і в Америці…

   Чиста раса…в крові грає, як у расового коня. Ex, побачити б вам мойого Яноша! Отсе расовий мадяр (mаgуаr, мадя́ри (magyarok) є самоназвою угорців – примітка моя)!..

   Отсе, панове, той Янош, про котрого ми говорили, – мовив пан З., обертаючися до нас…

   – Ну, бачите, панове, що значить чиста раса! – кричав пан З. до нас, коли поїзд рушив…          

   Ні, тільки мадярська нація плодить таких людей, а маючи таких людей, вона може надіятися великої будущини!..

   Я не належу до пильних читачів «Pester Lloyd» (щоденна політична газета, котра виходила у Будапешті німецькою мовою в 1854 – 1944 роках – коментар видавництва), одинокої угорської газети, яку частіше можна побачити у Львові, та часом беру її до рук. Так було і в кілька день по моїм приїзді…Се був детальний опис страшної події. Пана З. і його сина замордовано. Тіла їх найшли страшно покалічені.Обставина, що… Янош… з візником і конюхом… пропали безвісті, відразу напровадила на слід убійців… І рабунок, і вбійство сповнені були незвичайно зручно…Візник і конюх, недавно приняті до служби, так само, як і Янош, – невідомого походження…

   Нема то, як чиста мадярська раса!».

   Так Іван Франко показав ставлення до руснаків-українців у Австро-Угорській імперії.

   Ну а тепер…

                            Угорщина шантажує своїм правом вето: «Україна повинна…»!

   На інтернет-сторінці угорського уряду 12 лютого 2017 року розміщено повідомленняі «Угорщина не скасує свою поточну політику щодо Закону України «Про освіту» без правових гарантій», в якому подана інформація про відповідні вимоги Угорщини до України, оприлюднена Петером Сійярто на прес-конференції в Будапешті, зокрема таке: 

   «Якби Угорщина упустила свою можливість накласти вето в міжнародній організації, то це означало б відмовитися від єдиного інструменту, за допомогою якого вона може захистити закарпатських угорців та змусити Україну діяти відповідно до міжнародних

норм...

   НАТО планувала провести нараду міністрів оборони НАТО Україна 14 15 лютого, на яку Угорщина наклала вето, і, відповідно, Генеральний секретар Альянсу повідомив державам-членам, що цієї нарадине відбудеться.

   Незвавжаючи на те, що вони намагалися чинити тиск на Угорщину, щоб ми не використовували своє право вето, країна витримала ці зусилля, оскільки це обов'язок угорської зовнішньої політики захищати угорців, де б вони не жили.

   Все пов’язано ізусімуміжнародній політиці, і з цієї причини Угорщина не погодилася із аргументом, що питанняменшинине повиннобути пов'язанез правом вето врамках міжнародної організації...

   Кожна країна, яка тісно співпрацює із НАТО, виконує річну програму, і в рамках цієї угоди Україна взяла на себе зобов'язання поважати права меншин. Якщо Україна серйозно ставиться до налагодженнябільш тісних зв'язків з НАТО таЄвропейським Союзом, то вона повинна виправдати їхні очікування...

  Для того, щоб Угорщина скасувала своє вето, Україна повинна, відповідно до очікувань Венеціанської комісії та Європейського Союзу (Україна виконує рекомендації ВК, а очікування ЄС ґрунтуються на тих же рекомендаціях ВК, тому позиція Угорщини є абсолютно неконструктивною – примітка моя), утримуватися від початку реалізації закону, поки не дійде до згоди щодо кожної деталі законодавства з національними меншинами, включаючи угорська меншину...

   Якщо український уряд ухвалить рішення, згідно якого він призупинить реалізацію закону до закінчення консультацій, то це стане гарною основою для переговорів стосовно пошуку обнадійливого рішення питання...

   Але це не так, і той факт, що Україна готова подовжити графік імплементації закону (тобто збільшити перехідний період для повного виконання його вимог національними меншинами ще на три роки: не до 2020, як було, а до 2023 року – примітка моя), нічого не вартий, тому що тоді цей Закон «Про освіту» все одно вступить у силу…

   Угорщина зацікавлена в пошуку рішення. Консультації між закарпатськими угорцями та українським урядом, нарешті, можуть розпочатися в середу (за повідомленням українського уряду, а саме Міністра освіти і науки Лілії Гриневич на засіданні КМУ 14 лютого 2018 року, представники угорської меншини у середу 14 лютого 2018 року відмовилися від консультацій, аргументуючи свою відмову внесенням народними депутатами України з «Опозиційного блоку», абсолютно проросійської, на мій погляд, сили, до КСУ конституційного подання щодо встановлення конституційності Закону України «Про освіту», що тільки, за словами Міністра, затягуватиме остаточне врегулювання даного питання й у зв’язку з цим «на міжнародній арені вже відчули напруження та абсолютно маніпулятивні заяви Міністра закордонних справ Угорщини» – примітка моя), і Угорщина надаватиме всіляку допомогу закарпатським угорцям» (що ж це за така «допомога», коли спочатку Будапешт вимагає від Києва проведення із українськими угорцями консультацій, а потім, коли їх уже започаткували, сам від них же й відмовляється устами представників угорської меншини Закарпаття, котра перебуває в тісному контакті з урядом Угорщини та діє відповідно?! – примітка моя).

   Тепер є очевидним звідки дме вітер. Згадайте наведену вище інформацію про переговори Голови Державних Зборів Угорщини і Міністра закордонних справ Угорщини із високими посадовцями Росії (моя публікація «Отака справжня ціна західних антиросійських санкцій!» є тут дуже промовистою)та Віце-прем’єр-міністра Угорщини Сем’єна Жолта з Нестором Шуфричем. Угорська влада щодо стосунків із Україною в освітній галузі через призму прав національних меншин радиться із Росією, потім з представником «Опозиційного блоку», а «Опозиційний блок», у свою чергу, радиться із Росією та є провідником її політики в Україні. Ось коло й замкнулося!

   А Угорщина каже: «Україна повинна…»…

                                                           Нічого Україна не повинна!

   Бо Україна, на відміну від Угорщини, Румунії і Росії, як уже неодноразово показувалося в ході даного дослідження, дотримується своїх міжнародних зобов’язань щодо захисту прав національних меншин, ще одним доказом чому є опублікування 14 лютого 2018 року Міністерством освіти і науки України на своїй інтернет-сторінці українською та англійською мовами розробленої ним «Дорожньої карти імплементації статті 7 «Мова освіти» Закону України «Про освіту», в преамбулі котрої зазначено: «Міністерство вдячне Венеціанській комісії за висловлені рекомендації та має намір їх усіх імплементувати в подальших кроках, які потрібно здійснити, аби забезпечити справедливий баланс між підвищенням якості викладання державної мови та збереженням культурної спадщини національних меншин і корінних народів України».

   А тепер можна підійти до висновків чи підсумків цієї об’ємної аналітичної роботи, котрі розлого уже відображені по ходу даного дослідження. Мені залишається тільки сконцентрованіше подати окремі з них. Отже…

                                                                          Висновки

   Обов’язок, а не лише право, від реалізації якого можна відмовитися, усіх сущих в Україні людей знати та використовувати повсюдно у державі й публічному просторі українську, єдину для всього Українського народу незалежно від етнічного походження людини, державну (офіційну) мову, має бути закріплений законодавчо.

   Хто сумнівається в цьому, то нехай ще раз звернеться до наведеного мною вгорі Рішення КСУ № 10-рп/99від 14 грудня 1999 року.

   Адже ж Україна від 24 серпня 1991 року, відновивши незалежність, перестала бути окупованою колонією в статусі УССР у складі СССР, де треба було виборювати право на повсюдне використання української мови, тому повинна відмовитися від меншовартісної формули «держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях державною мовою», внісши відповідні зміни про обов’язок до вже діючих мовно-освітніх законодавчих актів, включаючи Закон України «Про освіту», та прописуючи їх у майбутніх законах, зокрема і про середню рсвіту, без жодних поступок, окрім рекомендацій ВК, безпідставному угорсько-румунському тиску. Поступки в сфері національної безпеки, до якої відноситься й розширення вжитку української державної мови, можуть виявитися занадто дорогими для України, адже ми всі бачимо чим вони закінчилися в Криму та на Донбасі.

   А от, що стосуєтьсянаціональних меншин ікорінних народів України, то гарантування державою права на навчання у тих чи інших обсягах відповідними їхніми мовами має залишатися заради збереження їхньої національної самобутності та розвитку їхніх мов. Саме такий підхід і містить Закон України «Про освіту» (це одна із тих справ влади, яка справді заслуговує підтримки), базований на міжнародному праві та ч. 5 статті 10 й ч. 5 статті 53 Конституції України. При цьому повернення до попереднього стану, коли учень від початку і дозавершення повної середньої школинавчавсялишемовою меншини, є неможливим, бо такого немає ніде в Європі, що підтверджує й ВК.

   В Конституції України стаття 10, яка фіксує державність української мови, зазначає ще й таке: «Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування». Ця конституційна вимога відображена і в Законі України «Про освіту», в тому числі й щодо англійської, як однієї з мов міжнародного спілкування. А от через призму мов ЄС вивчення англійської, можливо, слід унормувати так, аби не було наголосу, як зараз маємо в освітянському законі, на тому, що вона є однією із офіційних мов ЄС, бо чи можна цю мову, після виходу Великобританії з ЄС, із формально-юридичної точки зору вважати мовою ЄС?

   Україна повинна твердо відкидати прояви «старшобратства», втручання у внутрішньоукраїнські справи, незалежно від їхнього походження, та не повинна мовчки ковтати безпідставні образи, і це стосується усіх європейських держав, котрі проявили себе справжніми українськими «друзями» після появи Закону «Про освіту», упереджено його критикуючи та неправомірно звинувачуючи українську сторону в порушенні прав нацменшин, який нарешті починає дбати про мовні потреби українців на українській землі й захищати такі ж потреби національних меншин і корінних народів відповідно до міжнародно-правових норм, але вже без шкоди українським національним інтересам. «Друзів» Україні не треба! Україні потрібні друзі!

   Чи матиме хоч бодай мізерну перспективу людина з меншини в Угорщині, Румунії чи Польщі, не володіючи при цьому державними мовами цих країн?! Зрозуміло, що питання – риторичне.

   Тим часом, якщо погортати сторінки історії та зупинитися на зовнішніх гравцях української революції 1917 – 1921 років і співставити їх із географією критиків Закону України «Про освіту», то можна чітко побачити, що перелік «друзів», які рвали на шматки Україну тоді, й нинішніх українських освітянських «друзів» майже співпадає. От тільки геополітичні реалії того часу дозволили «друзям», на жаль, розірвати Українську Державу, а сучасні – не дозволяють завдяки відповідним вимогам НАТО та ЄС. Тому, якщо окремі українські «друзі» (чи хоча б лише деякі голови в їхніх політикумах) й марять «поверненням» собі частини споконвічних українських територій (між іншим, певні етнічні українські землі захоплені ними, про що їм варто нагадувати, аби збити їхню «старшобратську» пиху), то у них нічого з цього не вийде через заборони НАТО і ЄС, до яких вони належать. Ось чому західна ділянка українського кордону є безпечною, бо там наша Батьківшина межує з оцими НАТО та ЄС, котрі, попри всі їхні недоліки, загалои як міжнародні організації є друзями України. І ось вам ще один аргумент, чому Україна має неодмінно поповнити їхні ряди, не кажучи вже про те, що членство України у НАТО не дозволить нікому піти війною проти неї, як це дозволила собі зробити Росія, розуміючи відсутність в України надійного щита, котрим є НАТО. Тобто НАТО може відбити будь-яку зовнішню агресію, спрямовану хоча б проти одного його члена, та одночасно забороняє всьому своєму членству зазіхати на сусідів. То варто чи не варто Україні пошвидше реформуватися, аби вступити до НАТО?!

   До речі, НАТО стоїть на позиції, що суперечки навколо Закону України «Про освіту» мають бути врегульовані рішенням ВК, якого мали би дотримуватися всі зацікавлені сторони, що, власне, і робить влада України, а заодно й посилює роль української державної мови в освітній галузі. І такий підхід повинен ширитися на всі сегменти суспільного життя України.

   Українська влада має не тільки у освітній, а і в мовній, культурній сферах загалом, ЗМІ, включаючи телебачення та радіо, законодавчо забезпечити державоцентричність української державної мови, проявляючи тверду принциповість і безкомпромісність у захисті українських національних інтересів, щоб не виходило так, як показано в моєму матеріалі «А «ми торгуємо»… Оцініть верх цинізму!».

   Українська влада повинна оберігати та плекати українську мову, як це нею робиться відносно мов національних меншин і корінних народів на виконання статті 11 Конституції України!

   Без української мови не буде України!

   України не буде і без українців!

   Конституція України зобов’язує українську владудбати про українську діаспору й це треба робити щоденно, оскільки активна, сильна діаспора є дієвим помічником України на міжнародній арені, але українська влада, на виконання, зокрема, статтей 3 та 48 тієї ж Конституції України, зобов’язана дбати і про Український народ, котрий живе на українській землі, щоб він не вимирав та щоб він масово не виїзжав за кордон в пошуках кращої долі, бо якщо той чи інший уряд у силу різних обставин може існувати в екзилі (еміграції), сама діаспора – також, то Україна у екзилі існувати не може.

   Угорщина, Румунія – в мовно-освітянських справах (від окремих їхніх політиків звучать і територіальні претензії до України), Росія на додачу до них ще й історію трактує так, як їй заманеться, окупувавши частину української території, Польща – у історичних питаннях хочуть заставити Україну дивитися на ці справи виключно через їхні окуляри. Такого не має статися в жодному разі.

   Агов, Угорщино, Московщино, Румуніє, зробіть у себе вдома для українців те саме, що Україна зробила в себе для ваших меншин, а Польщо, якщо ти є другом України, не дозволяй собі дивитися на історію однобоко, без конструктивного діалогу: ось тоді й будете… говорити, якщо появляться юридичні підстави для зауважень Україні.

   Україна має добиватися для закордонних українців того ж, що зробила для національних меншин у себе. Разом із цим українська влада немає жодного права дозволяти встановленняпрапорів інших держав на українських державних установах в місцях компактного проживання нацменшин, зокрема угорських у Закарпатті. Це ж не території під офіційним подвійним управлінням. Чи хтось бачив український прапор хоча б на одній державній установі Угорщини чи Румунії?

   Російська збройна агресія супроти України та в результаті неї окупація Криму, криваві уроки сумнозвісних «ДНР» і «ЛНР» на окупованій Росією частині українського Донбасу, а насправді російської окупаційної адміністрації в окремих районах Донецької та Луганської областей України, сформованої на цій українській території Московським Кремлем після початку Росією війни проти України, повинні постійно стукати у скроні українських можновладців як нагадування про допущені помилки державного управління в минулому (Московщина безперешкодно русифіковувала весь український схід і південь після відновлення незалежності України, формувала там свою агентурну колабораціоністську мережу й безперешкодно анексувала Крим) та як застереження від повторення таких же помилок у майбутньому (не приведи, Господи, якоїсь «ЗНР» чи чогось подібного деінде).

   Але чомусь аж після чотирьох років від початку російської окупації частини України і майже чотирьох років кровопролитних боїв на Донбасі з десятьма тисячами загиблих українських жителів українська влада визнала Росію агресором та окупантом (хто ж так довго опирався такому визнанню?), ухваливши для цього Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» № 2268-VIII, який був прийнятий Верховною Радою України 18 січня 2018 рокуз внесеними нею ж 6 лютого 2018 року редакційними уточненнями, підписаний Головою Верховної Ради України 8 лютого 2018 року, підписаний Президентом України 20 лютого 2018 року і опублікований у параламентській газеті «Голос України» 23 лютого 2018 року.

   На додачу до війни з Росією колабораціонізм різних кольорів, не лише російський, сепаратизм, іноземна паспортизація українських громадян, яка є недопустимою, адже протирічить статті 4 Конституції України, та окремішність від українців «русинського народу» (оцю паспортизацію і «русинство» можна вважати таким собі прихованим сепаратизмом чи навіть колабораціонізмом), – це загрозливі виклики національній безпеці України. Тому тут без вжиття українською владою серйозних контрзаходів не обійтися, при чому за колаборанство та сепаратизм у різних формах на українській землі має бути жорстка кримінальна відповідальність.

   Врешті-решт Україна, українці в особі української влади мають почуття національної гордості й гідності чи нами безпідставно понукатимуть усі, кому не ліньки?!

   Ось вам – цікавий приклад. Свого часу, будучи при владі, Кучма і Пустовойтенко зробили неморську Молдову морською державою, віддавши їй, всупереч статті 73 Конституції України, під порт у Джурджулештах 480 метрів українського узбережжя Дунаю (на шкоду українському порту Рені) орієнтовною площею 90 га в обмін на ділянку дороги Одеса – Рені площею приблизно 18 га біля села Паланка, котра проходить молдовською територією та може бути заблокованою в будь-який момент, що, на жаль, і траплялося. Цей злочинний кучмівсько-пустовойтенківський торг закінчився у 2012 році при Януковичу повною капітуляцією України, оскільки Республіка Молдова так і не віддала Україні рівнозначну площу за отриманий вихід до Дунаю, поступившись лише часткою вказаного вище дорожного полотна, використання якого повністю залежить від доброї волі молдовської сторони. Але це тема окремої розмови.

   Потім Молдова, забувши про такий дарунок України, заявила про неврегулювання територіальних питань з Україною в районі знаходження Дністровського комплексного гідровузла, тобто фактично оголосила територіальні претензії до України.

   Тепер Молдова висловлювала своє занепокоєння Законом України «Про освіту»…

   А українська влада – ані пари з уст! Подібні її дії тільки шкодять національним інтересам України, бо отакі амебство та безхребетність добре видні й відомі іншим державам, які на підставі них відповідно і вибудовують свої стосунки з українською стороною.

   Українській владі не можна йти на жодні поступки з принципових для України питань у міждержавних відносинах, що зачіпають українські національні інтереси, на зразок Закону «Про освіту», інакше така влада служитиме не Українському народу, а тому, хто на неї тиснутиме (впливатиме) ззовні. І чим більше поступатися, тим більший буде тиск і бажання витиснути побільше, адже поступка національними інтересами свідчить про слабкість влади та її небажання оберігати державу від неправомірного тиску. І після однієї поступки можуть з’являтися все нові та нові випадки зовнішнього впливу, а піддаючись їм держава ризикує втратити правосубєктність. Раз піддавшись тиску в принциповому питанні чи ще й другий, таку державу перестають поважати і з нею рахуватися. Україна має свою історію, культуру, мову, традиції, закони, тому кожен, хто хоче жити на українській землі, включаючи національні меншини та корінні народи, має їх знати, цінувати й виконувати, не нав’язуючи тільки своє. Закордонні ж бо українці живуть за тими правилами, які існують у країнах їхнього перебування, не накидуючи нікому свого українства. Звісно, коли права української діаспори, тобто української національної меншини, грубо порушуються тією чи іншою державою, що, на жаль, має місце в Угорщині, Румунії (Росія тут взагалі веде перед), то Україна зобов’язана їх жорстко обороняти, беручи приклад з тих же Угорщини чи Румунії, бо ж за закордонне українство більше нікому вступитися у світі.

   Ніхто ніколи належним чином не піклуватимуться про українців, тим паче імперії чи їхні залишки або інші зайди-окупанти, які колись панували над українським людом, крім самих українців.

   Країни-друзі можуть допомагати Україні політично, економічно, фінансово, військово-технічно, але основний тягар із пристойного облаштування своєї української домівки і свого власного життя належить зробити лише самим українцям, бо ніхто інший за нас це не зробить.

   Тільки після вступу України до НАТО – системи колективної безпеки, котра може захистити нашу Батьківщину від будь-якої збройної агресії, та ЄС ситуація з підтримкою українців Заходом кардинально поміняється в кращу сторону, але для майбутнього набуття Україною членства у цих організаціях українська влада зобов’язана проводити глибокі суспільні реформи за стандартами НАТО і ЄС (древні говорили: «Коли ти в Римі, поступай так, як римляни»), включаючи антикорупційну, що без тиску Українського народу не відбудеться, бо вони потрібні нам, а не Заходу, тому все одно…

   Українська доля – в українських руках!

   Читпйте P. S.



Рекомендовать запись
Оцените пост:




Мої фото


Метки

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
         
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Blog Live
ОБОЗ.ua