file000931h-zh2ic.jpg
Георгій Манчуленко  09.08.2018 18:05:56

«Друзі» України? Угорський та польський зрізи. Ч. 2

   Читайте початок статті.

   Інтернет-ресурс «Історична правда» («УП») 7 липня 2018 року опублікував статтю «Волинь до «Волині»: протистояння почалося задовго до липня 43-го», де її автори кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України Ярослав Борщик і співробітник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Наталка Позняк-Хоменко пишуть: «Перша антиукраїнська акція з боку поляків, на згадку про яку ми натрапили у фондах державних архівів України, відбулася у проміжку 8 – 10 березня 1943 р. у селі Переброди (пол. «Przebrarze»; гміна Тростянець Луцького повіту).

   …поляки «зловили 8 українців у постолах, 6 розстріляли на місці, а 2 повезли в район, їх розстріляв заступник інспектора – поляк»…

   Уже у квітні події набули значно ширшого розмаху. Напади на українські села відбувалися на території п’яти з одинадцяти повітів Волинського воєводства: в Дубенському, Костопільському, Ковельському, Луцькому та Сарненському. У першому 30 квітня 1943 р. поляки напали на мешканців сіл Боремець, Торговиця й Підгайці (ґміна Ярославичі). У результаті атаки на Боремець було спалено три хати, трьох людей застрелено…

   Так, у квітні – на початку липня 1943 року на території Волинського воєводства відбулося 38 власне польських акцій, а крім цього – ще 66 спільних акцій німців і поляків та 3 напади за участю поляків та червоних партизанів.

   …на 90% німцями й поляками були спалені села Вікторія, Забороль, Великий і Малий Омеляник гміни Княгининек Луцького повіту. А в Сенкевичівському районі (Луцький повіт) у проміжку 2 квітня – 28 червня 1943 р. було вбито 396 осіб і спалено 446 господарств…

  Таким чином, спираючись на зазначені вище документальні джерела, можна констатувати, що антиукраїнські акції на Волині розпочалися задовго до липня 1943 р. Починаючи з квітня, напади на українські села охоплювали дедалі більшу територію й відбувалися в 5 з 11 повітів Волинського воєводства…

   Загалом за період від 8 березня до 11 липня 1943 р. у Волинському воєводстві відбулося 107 нападів на українські села за участю поляків, було вбито як мінімум 722 українця (за іншими даними – 1041 особу)…

   Ці факти жодним чином не виправдовують нападів на польські села з боку УПА. І все ж, вони ставлять під сумнів концепцію польських «відплатних акцій» як таку, що не відповідає реальному стану речей, а лише служить моральним виправданням масового вбивства українців на Волині.

   На жаль, …у Польщі питання Волинської трагедії вийшло за межі чисто історичних досліджень і перейшло в політичну площину, ставши частиною міфу про втрачені «східні креси».

   …у Волинській трагедії немає бути чорно-білого підходу.

   Це була трагедія обох народів і обидві сторони несуть за неї відповідальність, хоча й різною мірою. І єдиний шлях до примирення, як пропонував відомий польський інтелектуал Єжи Гедройць – пробачити і попросити вибачення. Інакше, в черговому протистоянні Польщі й України знову виграватиме Росія».

                                                                                  8

   А ось що сказав, згідно відповідного повідомлення Офіційного інтернет-представництва Президента України від 8 липня 2018 року, Президент України Петро Порошенко під час відкриття Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» («батальйонів хлопських») та підрозділів Армії Крайової у 1944 році в Сагрині – українському селі на території Польщі, де поляки вбили, за різними даними й мова йде тільки про одне село, від 660 до 1240 українців, серед яких було щонайменше 100 дітей: «Хочу наголосити, що ми глибоко шануємо пам'ять представників польського народу, які стали жертвами трагічних подій в Україні, зокрема на Волині у 1943 - 1944 роках.

   І сьогодні, схиляючи голову у спільній молитві, щиро звернімося до Господа словами: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…

   Ми проти односторонніх політичних оцінок спільного історичного минулого, оскільки вони не сприяють процесу нашого історичного примирення.

   Підтримуємо ініціативи щодо перегляду відомих змін до польського законодавства про інститут національної пам’яті – і розраховуємо, що буде переглянуто також положення, які стосуються оцінки українців.

   Ми за фаховий діалог на рівні істориків. І ще раз кажу – ми проти політизації чутливих питань спільного історичного минулого».

                                                                                  9

   В той же день 8 липня 2018 року Офіційне інтернет-представництво Президента України оприлюднило дві інформації «Сучасні покоління українців і поляків не мають права ставити майбутнє наших народів у залежність від минулого – Президент вшанував пам'ять жертв Волинської трагедії» та «Міцне стратегічне партнерство між Україною та Польщею стане потужною відповіддю агресивній політиці Кремля – Президент», де наведено наступні слова Президента України: «Я сьогодні хочу, щоб вся Україна почула, весь світ почув, що трагедія Гончого Броду, так само як і Волинська трагедія загалом, є болісним та повчальним історичним уроком для двох народів – для українського народу і для польського народу. Бо сюди сьогодні у Гончий Брід (українське село Ковельського району Волинської області майже наполовину знищене поляками АК – примітка моя) я приїхав одразу ж після відвідин і відкриття пам’ятника українським жертвам у Сагрині на Холмщині… Це дуже символічно і знаково, що ми шануємо і пам’ятаємо кожного без вини вбитого…

   А трагічні сторінки нашої історії, зокрема і кривавий конфлікт 1943-44 років, мають бути пересторогою. Ми, сучасні покоління українців і поляків, не маємо права ставити сьогодення і майбутнє у залежність від минулого…

   І дуже важливо, щоб ми про це знали, знала вся країна, і постійно пам’ятали сторінки своєї історії. Жахлива подія відбулася (у Гончому Броді – примітка моя). І таких українських сіл було багато – і по цей, і по той бік сучасного українсько-польського кордону…

   Вічна пам’ять кожному українцеві. Вічна пам’ять кожному поляку…

   Росія веде проти України та не тільки проти України, а й проти Польщі, проти усієї Європи, проти усього світу війну для того, щоб нав’язати свій «русский мир»…

   Сьогодні, зрозумівши, що прямий наступ є не ефективний, іншими методами війни є маніпулювання питаннями спільного минулого, аби, зокрема вбити клин між польським та українським народами… Лише міцне стратегічне партнерство між Україною та Польщею стане найкращою потужною відповіддю агресивній політиці Кремля…  

   Драматичний українсько-польський конфлікт 40-х років ХХ століття є дуже складним питанням спільної історії, тому воно має бути виведене із сфери політики і передане на розгляд вченим… Щоб не передавати у спадок ані молодим українцям, ані молодим полякам міфів про трагічні періоди спільної історії, і не дозволити конфліктам минулого роз’єднувати майбутнє…

   Прощаючи і просячи пробачення, вшановуючи жертв трагедій і славлячи спільних героїв, засуджуючи злочини і не допускаючи повторення причин, що їх породили – Україна і Польща мають творити майбутнє нової Європи. Разом. Коли разом Польща і Україна – разом з нами 28 країн-членів Європейського Союзу, разом з нами вся Європа і весь світ…

   Будь-який злочин проти мирного населення не має виправдання і ніколи не має бути виправданим. Ми всі схиляємо голови перед пам’яттю українських і польських жертв Волинської трагедії, рішуче засуджуємо скоєні проти українців і поляків злочини і засуджуємо тих, хто їх скоював…

   І Україна, і Польща мають бути гранично обережними та уважними щодо оцінок та щодо висновків. Щоб не сталося так, що через декілька десятиліть вже наші нащадки змушені будуть аналізувати помилки та знову шукати шляхи до порозуміння…

   А що буде, коли історію почнуть вивчати політики? Що буде коли на історичній неправді і брехні почнуть грати свою брудну політичні гру ті чи інші політичні сили для того, щоб рейтинги собі підвищити? Я переконаний, що ми цього не маємо допустити… Історикам – історичне, науковцям – наукове. А політики мають  працювати на людей і дивитись у майбутнє».

                                                                                 10

   Ось тепер на фоні слів Президента України Петра Порошенка оцініть слова Президента Польщі Анджея Дуди, сказані ним того ж 8 липня 2018 року у Волинській області України під час окремого від свого українського колеги вшанування жертв Волинської трагедії 1943 року (у Польщі 11 липня офіційно відзначають встановлене парламентом державне свято – День пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами щодо громадян ІІ Речі Посполитої): «За оцінками, близько 100 тисяч поляків тоді було тут убито; не воїнів, звичайних людей… Це не була ніяка війна між Польщею та Україною, це була звичайна етнічна чистка» («ЄП» від 8 липня 2018 року: «Дуда: події 40-х на Волині – це етнічна чистка, а не війна між Україною і Польщею»).

   На додаток до цього ознайомтеся з інформацією «ЄП» від 12 липня 2018 року «Польща чекає від України дегероїзації УПА – Дуда», згідно якої Президент Польщі сказав: «У відносинах з Президентом Порошенком ми досконало знаємо, які питання є складними. Я сказав йому, щоб віннемав до нас претензії, бо наш парламент ухвалив норми, які були оскаржені мною у Конституційному суді, бо є неточними… Вони (норми українського законодавства про глорифікацію УПА – примітка моя) досі не змінені попри моє прохання.Я сказав йому, що слід розглядати це в однакових категоріях… У нас теж є свої застереження. Там є постаті, які ми не можемо прийняти у жодному разі».

   Проаналізувавши наведені висловлювання Президентів України та Польщі, можна зробити однозначний висновок, що вони кардинально різняться між собою. Президент України Петро Порошенко каже про взаємну українсько-польську трагедію на Волині, хоча історики Ярослав Борщик іНаталка Позняк-Хоменко (дивіться вище) документально доводять, що Волинську бійню розпочали саме поляки, а не українці, звертається до обох сторін словами Господньої Молитви «Отче наш» й закликає взаємно прощати та просити пробачення один у одного, а Президент Польщі Анджей Дуда каже, що на Волині була етнічна чистка і геноцид українців проти поляків та фактично вимагає від України дегероїзації УПА, котра боронила українців від звірств поляків, хоча попри те, що польська АК (вона теж має достатньо неприйнятних для української сторони постатей), героїзована тепер польською владою, першою почала вбивати українців, Президент України не висловлює Польщі свої застереженняі не вимагає від неї дегероїзації АК. При цьому є зрозумілим, що проблеми й злочини були з обох сторін, як це, на жаль, буває під час війни, але сумну першість, згідно історії, тут тримає саме польська сторона.

                                                                                 11

   На додачу до сказаного Голова УІНП, історик Володимир В’ятрович у своєму Facebook 8 липня 2018 року заперечив вказану Анджеєм Дудою кількість убитих на Волині поляків, назвавши його слова політичною арифметикою на крові: «Точних даних щодо втрат ні українців, ні поляків немає» (дивіться коментарі під його заміткою). Там же в коментарях інший український історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) Ігор Бігун каже, що відносно жертв «є оціночні дані: 13 – 16 тис. українців і 30 – 35 тис. поляків», тобто підтверджує слова Володимира В’ятровича про відсутність точних даних.

                                                                                 12

   З іншого боку, краєзнавець, Почесний житель Волині та автор книги «Трагедія волинських сіл 1943 – 1944 рр.: Українські і польські жертви збройного протистояння» Ярослав Царук у коментарі інтернет-виданню «ВолиньUA» 9 липня 2018 року наводить протилежне співвідношення цифр убитих по обидва боки фактичної польсько-української війни: «Вони брешуть весь час. Раніше писали про 500 тисяч вбитих поляків, потім 250 тисяч, тепер на 100 тисяч зупинилися. Дослідник Іван Пущук (житель Луцька, кандидат історичних наук – примітка моя) об’їздив усю Волинь (за 23 роки досліджень відвідав 2342 села Волинської, Рівненської та півночі Тернопільської областей, зробив 1400 магнітофонних записів, зібрав 7 тисяч свідчень людей, які спростовують цифри польської сторони – примітка моя) і встановив, що поляків у ті роки загинуло біля 7 тисяч, а українців біля 14 тисяч. Я згодний з його даними…

   Це тільки недобросовісна людина так може говорити, як говорить Президент Польщі. Так не чесно говорити. Поляки повністю вичищали українські села. 12 липня 1943 року було фактично повстання українців проти польського свавілля. Ще у 1941 році нас вбивали, у 1938 році повідбирали православні храми. Поляки… мали армію, поліцію, а українці нічого не мали. Більше того, польський уряд перебував в Лондоні і весь час наказував очистити Волинь від українців, щоб як прийде Червона армія, їх тут не було. Таким чином, хотіли забрати територію».

                                                                                 13

   Крім того, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Шевченка, науковий співробітник ЦДВР Іван Патриляк у своїй статті «Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?», опублікованій «Історичною правдою» 12 липня 2018 року, пише: «…західноукраїнські землі в межах міжвоєнної Польщі відігравали роль класичної внутрішньої колонії європейського типу (економічно відсталої, експлуатованої, з упослідженим автохтонним населенням (українцями – примітка моя) і привілейованими колоністами – представниками панівного в метрополії етносу (поляками – примітка моя), державними планами цілковитої асиміляції аборигенів, їхньої можливої депортації тощо).

   Друга світова війна, на тлі якої розгорілося криваве протистояння між українцями і поляками, була не лише ідеологічною, але й імперіалістичною війною. У її ході одні країни намагалися відновити або створити власні імперії (із зовнішніми або внутрішніми колоніями), а інші – прагнули зберегти існуючий статус кво.

   Протиборчі блоки поділялися на «великі»й «малі»імперіалістичні держави. Польща належала до малих імперіалістичних держав, яка стала жертвою великих імперіалістичних держав (нацистського Райху та комуністичного СРСР) і прагнула відновити свій довоєнний статус.

   Польському уряду йшлося не просто про відновлення незалежності Польщі, а про відновлення її, як мінімум, у кордонах до вересня 1939 р. (а оптимально із включенням до складу повоєнної Польщі Східної Пруссії…)….

   Важливо розуміти, що польське цивільне населення в абсолютній більшості поділяло імперіалістичні (великодержавні) прагнення свого уряду й бажало залишатися панівним етносом навіть на тих землях, де складало абсолютну математичну меншість

   Український визвольний рух репрезентували в 1940-х рр. насамперед радикальні націоналістичні організації. Як і будь-який державницький рух народу, чиї землі були перетворені на внутрішні колонії (Росії, Польщі, Німеччини, Румунії, Угорщини), він вів антиколоніальну боротьбу.

   Усі антиколоніальні війни, які мали місце в історії людства були надзвичайно жорстокими щодо тих осіб, яких вважали за колоністів (тобто за неавтохтонний елемент), бо саме наявність колоністів дозволяла метрополії претендувати на колоніальні землі, як на свої «історичні», «окультурені»…

   Напруженість в українсько-польських стосунках у 1939 — 1942 рр. штучно стимулювалася третіми силами – СРСР і Німеччиною шляхом «маятникового» толерування представників одного або іншого етносу на різних територіях і в різних сферах діяльності.

   Наприклад: українців в адміністрації та поліції на Закерзонні та на території західних областей УРСР в 1939 – 1941 рр.; поляків – в адміністрації на Волині та Поліссі від кінця 1941 р.; українців у допоміжній та охоронній поліції, поляків – у кримінальній поліції тощо…

   Командування УПА не бачило можливості домовитися з поляками про спільну боротьбу з німцями і червоними, але бажало забезпечити собі спокійний «тил» для майбутньої визвольної війни, передбачаючи можливу дезінтеграцію Німеччини та СРСР.

   Відновлення незалежних України і Польщі, за його прогнозами, мало спричинити війну між ними за кордон (подібно, як це було в 1918 р.).

   З цих причин, керівництво УПА розгортає антипольську акцію, як симетричну (але непропорційну) відповідь на дії польської поліції на німецькій службі та польських партизанів на радянській службі.

   Очевидно, що антипольська акція переростає в неконтрольовану селянську війну «за землю», «за віру», за рухоме і нерухоме майно. До неї підключаються звичайні кримінальні банди і ватаги дезертирів.

   Наприклад, із німецької служби в березні – квітні 1943 р. дезертирувало до 5 тисяч українських поліцейських, і тільки 800 – 900 осіб з них тоді організовано перейшли до УПА. Решта або розбрелись по домівках, приєдналися до червоних, бульбівців або формували різні «стихійні»боївки (разом із селянами загони «сокирників») для грабунку польських колоній і, яких лише до кінця 1943 р. вдалося частково поставити під контроль командування УПА…

   Від кінця літа 1943 р. польське підпілля, активно використовуючи німецьку і радянську допомогу, здійснює низку «відплатних акцій» проти українських сіл. Масовість і жорстокість цих акцій нічим не відрізнялися від тих, які здійснювала польська поліція разом з німцями в квітні – червні 1943 р. і від тих, які розгорнули повстанці проти польського населення в липні – серпні 1943 р…

   Очевидно, що в конкретному регіоні і в конкретний період часу більше страждала та сторона, яка була слабшою. Зокрема, на Холмщині і Грубешівщині від кінця 1942-го до середини 1944 р. українські втрати сягали очевидно 5 – 6 тисяч осіб убитими і до 20 тисяч біженцями.Хоча окремі українські повідомлення того часу називають цифри українських втрат 8 – 10 тисяч чоловік убитими.

   Надзвичайно складно визначити кількість жертв поляків на Волині. За радянськими оцінками, вони становили 20 тисяч убитими. За оцінками польського підпілля – 15 тисяч убитими…

   У сучасній польській літературі найчастіше фігурує цифра 70 – 100 тисяч убитих українцями на Волині поляків. Але при цьому більш-менш обґрунтувати документами і свідченнями очевидців польським вченим вдається лише цифру в 25 – 31 тисячу вбитих, решта – «припущення» дослідників…

   Українські вчені, як правило, подають цифри польських жертв наближену до 35 тисяч, а українських – до 15 тисяч… Встановити кількість польських жертв на Волині складно ще й тому, що точно невідомо скільки ж було поляків у регіоні на початок війни…

   На сьогодні польські вчені встановили близько 20 тисяч імен поляків, які загинули на Волині від українських рук, тому цифра в 23 – 24 тисячі, очевидно, є найбільш коректною.

   Українці на Волині, Поліссі й Берестейщині втратили від рук польського підпілля, польської поліції, що була на службі в німців, та поляків і червоних партизанів 10 – 12 тисяч чоловік убитими, з чого, на рахунку польської самооборони і АК 3 – 4 тисячі жертв.

   На жаль, через те, що поляки на Волині, Поліссі й Берестейщині часто виступали проти українців разом з німецькими каральними частинами і загонами радянських партизанів, дуже складно «відсепарувати» жертви задані українцям безпосередньо поляками від жертв, які українці понесли від рук німців або радянських партизанів, але за польськими доносами чи з допомогою поляків…

   На «рахунок» українців лишається 15 тисяч польських жертв. Очевидно, що ця цифра найбільш коректна при визначенні кількості поляків, які загинули на території Галичини від рук українців.

   Таким чином, під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13 – 16 тисяч осіб убитими (з яких близько 4 тисяч припадало на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

   Величезна різниця в кількості біженців пояснюється тим, що українці Забужжя не бажали покидати свої етнічні землі, вони не знали іншої Батьківщини. Натомість поляки Західної України, попри всі агресивні заяви і розмови про польськість «Полудньово-всходніх кресуф», усвідомлювали, що їхня історична Батьківщина лежить на Заході, а тому, при нагоді, намагалися втекти до етнічної Польщі…

   Чи можна характеризувати антипольську акцію УПА як геноцид польського народу «кресів»? На нашу думку, ні. Оскільки однією з найважливіших рис геноциду є цілковите домінування знищувачів над знищуваним населенням.

   Такого домінування не могли забезпечити підрозділи УПА, які не контролювали адміністративних центрів, залізниць, доріг, а також змушені були постійно вести бої з німецькими окупаційними силами і червоними партизанами.

   Більше того, польське населення не тільки боронилося, а займало агресивну позицію щодо українських етнічних земель як території Польщі, проводило наступальні акції проти українських сіл, користувалося допомогою німецької адміністрації та радянських партизанів, а згодом і радянської адміністрації для боротьби з українським визвольним рухом.

   Також упродовж локальної українсько-польської війни мали місце переговори між українським і польським підпіллями, встановлювалися перемир’я тощо.

   В історії невідомі випадки, коли між стороною, яка здійснює геноцид і населенням, проти якого здійснюється геноцид, ведуться переговори про перемир’я, про майбутній кордон, про спільні акції проти третіх сторін тощо. Більше того, у світовій практиці антиколоніальні війни (які супроводжувалися вигнанням колишньої панівної нації з колоній) не розглядаються як геноцид.

   Важко, скажімо, уявити формулювання «геноцид французького народу, здійснений алжирськими сепаратистами» або «геноцид бельгійців у Конго». Бо одразу ж виникає запитання, а що ті бельгійці чи французи робили в Африці?

   Західноукраїнські землі впродовж тривалого часу розглядалися польськими державними утвореннями, польською елітою і польським населенням як простори для польської колонізації (така собі польська «Африка»), куди польський плуг несе добробут, а польська церква й культура – цивілізацію.

   Це типова колоніальна риторика, яка після поразки в колоніальній війні, за влучним висловом професора Едварда Саїда, переростає в «стогін»про «знехтувану щедрість» (ми,мовляв, вас «окультурили», а ви повстали і вигнали нас)…

   На наш погляд, українсько-польський конфлікт був типовою антиколоніальною війною українців проти «малої» імперіалістичної держави, якою була міжвоєнна Польща і якою її хотіли відродити польські правлячі еліти та більшість польського населення сучасної Західної України.

   А колоніальні війни та антиколоніальні повстання завжди вирізняються особливою жорстокістю та безкомпромісністю з обох боків.

   Очевидно, що для сучасної української держави найбільш логічною було б трактування цих подій саме як визвольну антиколоніальну боротьбу, яка супроводжувалася військовими злочинами проти цивільного населення, котрі, попри всю їх жорстокість, не ставлять під сумнів сам визвольний характер діяльності українського націоналістичного підпілля та повстанської армії та мають відповідні аналоги у світовій історії».

   Якщо співставити оціночні цифри Івана Патриляка й Ігора Бігуна відносно жертв, то вони майже співпадають, що ще раз підтверджує тезу Володимира В’ятровича про відсутність задокументованих точних даних. А якщо оперувати цифрами Ярослава Царука та Івана Пушука, то вони взагалі є протилежними до тих, котрі наводяться Іваном Патриляком й Ігорем Бігуном. Отже, як бачимо, є різні дані про кількість загиблих, котрі кардинально різняться між собою, то звідки ж тоді Президент Польщі взяв 100 тисяч убитих поляків і їхній геноцид зі сторони українців на Волині?! Анджею Дуді треба керуватися не лише ідеологемами своєї партії «Право і Справедливість» («ПіС»), а й читати українських істориків, зокрема Івана Патриляка. Польща має прислухатися до позиції України, наведеної вище, не політизувати польсько-українську війну та сказати «Прощаємо і просимо вибачення», як це роблять українці, та доручити своїм науковцям-історикам разом із їхніми українськими колегами розбиратися в трагічних подіях минулого й спільно шукати правдивої відповіді на питання чому так сталося, не називаючи бездоказово українців різунами-вбивцями, бо таке безпідставне «дружнє» призначення Варшавою ворогами українців, лише грає на руку Росії – продовжувачці справи більшовицької Московії та реальному ворогові України й Польщі.

                                                                                 14

   Тепер послухаємо, що каже відносно можливості внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті (ІНП) Польщі щодо неприйнятних норм про українських націоналістів голова канцелярії Прем’єр-міністра Польщі Міхал Дворчик згідно інформації «ЄП» від 12 липня 2018 року під назвою «Польща не веде розмов про зміну «антибандерівських» норм закону про ІНП»: «На цю тему не ведеться жодних розмов (із українською владою – примітка моя)… Ми чекаємо на рішення суду (Конституційного – примітка моя)… Добре що він (український націоналізм – примітка моя) був вписаний до закону про ІНП поряд з комунізмом і фашизмом (невіглас: у Німецькому Райху був нацизм, а не фашизм, фашизм – це Італія часів Беніто Муссоліні та більшовицький ленінсько-сталінський режим СССР – примітка моя)».

   Тобто, позиція України про необхідність змін польського закону про ІНП в українському контексті, висловлена Президентом України 8 липня 2018 року (дивіться вище), Польщею навіть не береться до уваги. Мало того, польський високопосадовець Міхал Дворчик, сповнений почуттями «дружби» до українців – насправді антиукраїнською ворожістю, набрався такого цинічного нахабства, що порівняв збройну боротьбу підневільного бездержавного тоді українського народу за свою волю й державу проти нацистсько-імперської Німеччини, більшовицько-імперської Московщини і польських підпільних збройних формувань на кшталт АК із жахливими злочинами двох тоталітарних режимів: коричнево-червоного – нацистів Третього Німецького Райху та червоного – більшовиків СССР,  які, неодноразово й разом з поляками, винищували самих українців!

                                                             Тепер – трохи висновків…

   Українській владі, центральній в першу чергу, треба більще уваги приділяти прикордонним областям України, зокрема Закарпатській і Чернівецькій, особливо створенню нових робочих місць, фінансуванню пристойної зарплати, розвитку інфраструктури, включаючи туристичну, та транспортного сполучення не тільки зі столицею, а й з іншими областями (хоча все це стосується так само і всієї української території), щоб люди не відчували себе відірваними одні від одних та не поглядали лише на закордоння, звідки підігріваються сепаратистські настрої, які в зародку мають нищитися СБУ разом з іншими правоохоронними органами, а почували себе гідними громадянами своєї комфортної Батьківщини України.

   Українська сторона зобов’язана жорстко на ділі відстоювати свої національні інтереси у всіх аспектах, включаючи захист прав кожного українського громадянина, якщо він того сам бажає, у будь-якій точці світу й мовну сферу.

   Всі противники мовної статті Закону України «Про освіту» затихли, бо Україна не порушила норми міжнародного права. Не затихли лише Росія і Угорщина…

   Повертаючись знову до процитованої на початку даної роботи моєї праці «Друзі» України?», хочу звершити це своє дослідження її словами: «Агов, Угорщино…, зробіть у себе вдома для українців те саме, що Україна зробила в себе для ваших меншин, а Польщо, якщо ти є другом України, не дозволяй собі дивитися на історію однобоко, без конструктивного діалогу: ось тоді й будете… говорити, якщо появляться юридичні підстави для зауважень Україні.

   Україна має добиватися для закордонних українців того ж, що зробила для національних меншин у себе…

   Врешті-решт Україна, українці в особі української влади мають почуття національної гордості й гідності чи нами безпідставно понукатимуть усі, кому не ліньки?!».

   Для того, щоб Україною ніхто не понукав, українці, українська влада, весь Український народ мають бути справжніми українцями, любити свою Батьківщину і дбати про неї так, як це показано у моєму матеріалі «Герої не вмирають!», як дбали про неї українські націоналісти, керуючись словами Маршу українських націоналістів «Зродились ми великої години», написаного літературознавцем Олесем Бабієм, – гімну ОУН із 1932 року:

                                                      «Для нас закон найвищий то наказ:

                                                      «Соборна Українська Держава 

                                                      Міцна й одна від Сяну по Кавказ».



Рекомендовать запись
Оцените пост:




Мої фото


Метки

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
         
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Blog Live
ОБОЗ.ua